Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (02.06)

Сьогодні ми з Денисом втекли. Втекли від міста, від інтернету, від консультанток з магазину дитячих товарів, які занадто активно розглядали мого хлопця. Втекли до озера.

Я вдягла легку сукню з ромашками (живіт у ній виглядав не як живіт, а як арт-об’єкт), солом'яний капелюх і великі окуляри. Денис сказав, що я схожа на вагітну Голлівуд, тільки краще. Бо в мене — справжній живіт, а не накладка для зйомок.

— Ти готова? — запитав він, коли я спустилася з другого поверху. Він стояв біля машини з термосом кави, двома пледами, подушкою для попи і своїм фірмовим «давай-тільки-не-плач»-поглядом.

— Я завжди готова. Як коза до весілля, — відповіла я, вмощуючись у крісло пасажира.

Півгодини дороги ми слухали музику, співали вдвох «YakTak», я хом’ячила виноград і жалілась, що дитина хоче піцу. Денис клявся, що, якщо буде треба, спече піцу просто на капоті.

Коли ми дісталися до озера, сонце вже гріло ніжно, вода блищала, а довкола було тихо. Майже ідеально.

Ми розстелили плед під деревом. Денис ліг поряд, я — на спині з подушкою під попою.

— А пам’ятаєш, як ми сюди приїхали вперше? — спитав він.

— Тоді я не була вагітна й Христина не з'явилася в нашому житті, — посміхнулась я. — Але ти вже був закоханий.

— Ну, я й зараз закоханий. Тільки тепер у тебе ще більше. Бо зараз тебе більше.

— Дуже смішно. А хочеш, я зараз перевернусь на бік і випадково тебе зіштовхну в озеро?

— Якщо разом — я згоден, — відповів він і ніжно торкнувся мого живота. — Малий, скажи мамі, щоб не шаліла.

— Він каже, що мама — богиня. А от тато трохи борзеє, — хихикнула я.

Ми ще трохи лежали, говорили про імена (знову сперечались: Денис хоче Матвія, я — Марка), їли полуницю, і я була щаслива.

А потім…

Спершу це був легкий біль. Ніби щось тягне всередині. Я вирішила, що просто не зручно лягла. Але біль повторився. І ще раз. А тоді став регулярним.

— Денис, не хочу тебе лякати… Але здається… — я різко замовкла, бо знову скрутилась.

— Що?! — він підскочив. — Віка, що сталося? Малий? Ти?!!

— Я не знаю. Або це схватки… або він просто тренується в кікбоксингу. Але, Денисе… воно… болить…

— Їдемо. Зараз. — Він вже схоплював речі. — Дихаємо. Як на курсах! Повільно! Глибоко!

— Я не дихаю, я панікую!

— Дихай і панікуй одночасно! — вже відкривав двері машини. — Я обіцяв, що не дам тобі народити в полі — і не дам!

Ми мчали в лікарню, я хапалася за поручні й бубоніла:

— Якщо він вирішив вилізти прямо зараз — я йому таке влаштую, коли народиться… Буде ночувати без казки тиждень!

— Малий, чекай! Мама просто драматург!

— Денис! Це твоя дитина! Він впертий як ти!

В лікарні нас прийняли швидко. Я лежала на ліжку, Денис тримав за руку, лікар оглядав, а я дихала, як кит у стресі.

Через кілька хвилин лікар посміхнувся.

— Це були помилкові перейми. Матка готується, але до пологів ще рано. Щонайменше тижнів сім.

— О… — прошепотіла я, відчуваючи, як хвиля сорому накриває мене. — То я просто… в паніці?

— Ні, це нормально. У 30 тижнів це буває часто. Але вам потрібно більше відпочинку.

Коли лікар пішов, я глянула на Дениса.

— Ну… сорі?

— Ти злякалась — і я теж. Але нічого. Перша репетиція. Ми тепер готові, — він поцілував мене в лоба. — А малий… ну, що сказати. Театр він у нас любить. Артист.

Я посміхнулась.

— По мені пішов.

— Нє, по обом. Але якщо наступного разу ми знову мчимо в лікарню, бо ти переїла дині й подумала, що народжуєш — я беру з собою валеріану.

— Домовились, — засміялась я. — І каву. І подушку для попи.

— І ще одну сукню з ромашками. Бо в цій ти була просто космос.

Ми повернулись додому пізно, втомлені, але спокійні. І хоча цього разу це була тільки репетиція — я знала: коли настане справжній момент, ми будемо поруч. Я, Денис і наш маленький артист.