Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

проміжками часу вона зависала мерцем на поверхні води, роздивляючись власну тінь. Гудіні відносно швидко вибирався з неволі у своїх підводних фокусах, і поки поліціянти позирали на годинники й посмикували себе за комірці, поки помічник гукав по сокиру, а його дружина верещала й поникала, вдавано непритомніючи, сам Гудіні зазвичай уже давно був без пут і — поза полем зору — досить спокійно плив собі під водою.

Протягом літа Гаррієт просунулася принаймні до цього. Вона навчилася без проблем затримувати подих на понад хвилину і — якщо майже не рухатися — могла (уже не так безтурботно) дочавити майже до двох. Іноді вона рахувала секунди, та частіше забувала: її більше зачаровував цей процес, цей транс. Тінь — на відстані трьох метрів — тьмяно колихалася на дні глибокого краю басейну, велика, наче тінь дорослого чоловіка. «Човен потонув, — сказала вона собі — уявляючи, що потрапила в кораблетрощу, а тепер її носить по теплих, наче кров, безмежностях. Ця думка чомусь виявилася напрочуд заспокійливою. — Ніхто не прийде мене рятувати».

Так вона плавала цілу вічність, — майже без руху, окрім дихання, — коли раптом, дуже слабко, почула, як хтось її гукає. Брасовим рухом, відштовхнувшись ногами, вона виринула на поверхню: до спеки, сонця, гучного стугону охолоджувача, що стояв біля будівлі клубу. Затуманеним поглядом угледіла Пембертона (який ще не заступив на свою зміну, коли вона прибула). Він помахав їй зі свого рятувальницького крісла, а тоді стрибнув у воду.

Гаррієт пригнулася, щоб уникнути бризок, а тоді — охоплена непоясненною панікою — крутнула під водою сальто і попливла до мілкого краю, але Пем був швидший, тож підрізав її.

— Гей! — гукнув він, коли вона випірнула знову, добряче трусонувши головою, так що навсібіч розлетілися краплі. — А ти добряче натренувалася, поки була в таборі! На скільки можеш затримати подих? Я серйозно, — додав він, коли Гаррієт не відповіла. — Давай я засічу. У мене є секундомір.

Гаррієт відчула, що червоніє.

— Та давай. Чому не хочеш?

Гаррієт не знала. Під водою, на блакитному дні її ступні — розмічені блідо-блакитними тигровими смугами — видавалися дуже блідими й удвічі товстішими, ніж зазвичай.

— Як хочеш. — Пем на хвилину піднявся, щоб відкинути назад волосся, а тоді знов опустився у воду, тож голови в них були на одному рівні. — Тобі не нудно так просто лежати на воді? Кріса це трохи дратує.

— Кріса? — перепитала Гаррієт після тривожної паузи. Власний голос стривожив її ще більше: він був зовсім сухий і скрипучий, ніби вона днями не розмовляла.

— Коли я прийшов його поміняти, він мені сказав: «Глянь на ту малу, лежить у воді, як колода». Ті мамочки його постійно через це діймали, так ніби він просто дозволив якійсь мертвій дитині весь день плавати в басейні. — Він розсміявся, а коли побачив, що Гаррієт на нього не дивиться, поплив в інший бік.

— Хочеш кóли? — запитав він, і в його голосі вона почула веселий надлом, що нагадав їй про Гелі. — Безкоштовно, хочеш? Кріс мені залишив ключ від холодильника.

— Ні, дякую.

— Слухай, а чому ти мені не сказала, що Еллісон вдома, коли я вчора дзвонив?

Гаррієт глянула на нього, — порожнім поглядом, від якого Пембертон наморщив лоб, — а тоді пострибала дном басейну й почала відпливати. Він не збрехав: вона йому сказала, що Еллісон нема, і повісила слухавку, хоч Еллісон була в сусідній кімнаті. Мало того: вона не знала, чому це зробила, не могла навіть вигадати якусь причину.

Він пострибав за нею; Гаррієт почула сплески води. «Чому він від мене не відчепиться?» — розпачливо подумала вона.

— Чуєш, — долинув його голос. — Я чув, що Іда Ру звільнилася. — Наступної миті він уже ковзнув перед нею.

— Скажи, — мовив він — а тоді стрепенувся. — Ти що, плачеш?

Гаррієт пірнула — здорово плеснувши йому в обличчя водою — і полинула під воду: шух. На мілкому боці було тепло, ніби у ванній.

— Гаррієт? — почула вона його крик, коли вилинула на поверхню. Похапцем вона понуро вип’ялася з басейну і, не підіймаючи голови, поквапилася до роздягальні, лишаючи по собі вервечку чорних слідів.

— Гей! — гукнув він. — Та не будь такою. Можеш скільки хочеш прикидатися мертвою. Гаррієт? — гукнув він знову, поки вона з палючими вухами бігла за цементним бар’єром у дівчачу роздягальню.

 

Єдине, що давало Гаррієт відчуття хоч якоїсь мети в житті — це роздуми про Денні Ретліффа. Ці мусування постійно її шкребли. Вона знову й знову — якось збочено, ніби натискаючи на гнилий зуб — випробовувала себе думкою про нього; і раз по раз нудотно й передбачувано спалахувала люттю, бризкаючи феєрверками з оголеного нерва.

Вона лежала в спальні на килимі під бляклим світлом і роздивлялася ту пошарпану чорно-білу світлину, яку вирізала зі шкільного альбому. Її недбала розфокусованість, — яка спершу шокувала, — уже давно вицвіла, і тепер на фотографії Гаррієт бачила не хлопчика й навіть не людину, а щире уособлення зла. Його обличчя стало для неї настільки отруйним, що вона навіть не торкалася фото, хіба брала за краї. Відчай, що панує в її домі, — його рук справа. Він заслуговує померти.

Кинувши змію на його бабцю, вона не отримала жодного полегшення. Їй хотілося дістати саме його. Краєм ока Гаррієт вловила його обличчя біля похоронного залу й упевнилася в одному: він її впізнав. Їхні погляди перетнулися — і, забачивши її, розчервонілі очі спалахнули так грізно й дивно, що від самого спогаду про це серце в грудях закалатало. Між ними розцвіла якась дивна ясність, якесь розпізнавання, і хоч Гаррієт не була певна щодо того, що він має на увазі, чомусь у неї виникло дивне враження, що Денні Ретліффа діймають думки про неї не менше, ніж думки про нього діймають її.

Гаррієт з відразою замислилася про те, як життя побило знайомих