Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Якщо це ж-ж-жарт, то як-к-кось не… ― затремтіла вона, цокотячи зубами, чи то від холоду, чи то від хвилювання.

― Я кохаю тебе, ― чітко виділив Майк, силкуючись передати всі свої почуття. ― Кохаю тебе, сонце, і завжди кохав, ― безмежно, до нестями, навсправжки. ― Поміж словами він ― обережно, без поспіху, ледве торкаючись, ― гладив її запалені щічки самими лише пучками пальців, мовби боявся, що вона розчиниться безслідно в густих краплях дощу, щезне, мов туман на світанні… ― Вибач мені за всі ті злостиві слова, що наговорив… Пробач, якщо зможеш…

Якусь мить вони мовчали, зламані та закляклі в тенетах дощу.

― Повтори це ще раз… ― тремтячими вустами заблагала Діана.

― Вибач…

З її горла вирвалась якась подоба сміху:

― Балда, не ці слова!.. ― спалахнула вона, сміливо заглядаючи йому у вічі.

Набравшись хоробрості, не відчуваючи ані дрібки вагання, Майк пригорнув Діану до себе, позбавляючись ненависної для них відстані, й видихнув їй акурат на налиті кров’ю, напіввідтулені та вологі від дощу вуста:

― Я кохаю тебе…

Не встигла Діана й оком змигнути, як Майк поцілував її (Чорт! ― як же він давно цього бажав!..) ― неквапом, боячись сполохати щемкий трем, який огорнув його тіло; обережно, мовби дозволяв Діані відштовхнути його й закидати камінням; спрагло, наче мандрівник, який нарешті віднайшов джерело цілющої води й ніяк не міг насититися ним сповна…

Всупереч усім його побоюванням, Діана навіть і не збиралася відсахуватися від нього, а навпаки ― на мить завмерши, притулилася всім тілом, немовби під силою магнетизму, обхопила його шию руками, повсякчас запускаючи пальці у волосся. Невміло, але згодом все впевненіше та захопленіше відповідала на поцілунки ― палко, з усім запалом та пристрастю, обпікала його прохолодні вуста своїми.

Кров лютувала в його жилах, зопалу вдаряла до голови, збурюючи до все ненаситніших проявів ласки. В пориві пристрасті Майк щосили стискав Діанину талію, безутомно водив долонями по всім дозволеним вигинам її тіла, плутався в її волоссі, солодко-бузковий аромат якого зводив його з розуму, торкався шиї, повторював обриси підборіддя. Пальцями гладив приємні на дотик мочки вух, а теплінь її тіла затемнювала його свідомість дощенту, запаморочувала до одуріння, п’янила міцніше молодого вина.

Аж ось у черговому пориві жадібних, невситимих, запопадливих поцілунків вони вдарилися зубами, від чого Діана нервозно захихотіла. Насилу відірвавшись від її вуст, видавши притім ледве чутний стогін, Майк заховав голову на Діаниній шиї, мимовіль проковтнувши скажене бажання повернутися до поцілунку.

― Якщо я колись зроблю щось таке непоправне, за що тобі захочеться мене вбити… ― сяк-так втихомиривши збите дихання, спроквола мовив Майк. ― Зроби це.

Діана здригнулася, мов громом прибита.

― Знаєш, ось це вже зовсім не смішно! ― В її очах завмерла холодна рішучість.

― Послухай… ― Майк напрочуд ніжно стиснув їй тонкі плечі. Прикусив губу, збираючи розгублені думки докупи, й збуджено зашепотів: ― Я собі просто не пробачу, якщо зроблю тобі боляче. Як і в будь-якого Зимнього, любов до жорстокості у мене в крові. Якщо раптом… ― скривившись, зупинив він сам себе, і хутко виправився, з твердістю вимовляючи кожне слово: ― Коли настане момент, що моя сутність проявить себе у всій повноті, ― вбий мене. Щоб не сталося, завжди тримай під рукою небесну сталь. Треба буде ще, звісно, натренувати тебе, аби у відповідний мом…

Діана затулила йому рота долонею, не даючи довести до кінця ошалілу думку. Її погляд, в якому блукали люті сльозинки, метав громи та блискавки навсібіч.

― Не смій більше говорити це, затямив?! Ми живемо в теперішньому, а майбутнє примарне. І тільки ти сам ― ти і тільки ти! ― вирішуєш, ким ти будеш завтра. НЕ СУТНІСТЬ! Чи ти хочеш доручити власне майбутнє на поталу якійсь там долі?! ― Висловившись, Діана піднялася на носочках, запускаючи пальці в Майкове волосся на потилиці, щосили притягуючи його до себе. ― Досить на сьогодні патетичного тону. Краще ще раз поцілуй мене.

І Майк миттю скорився, бувши готовим виконати всі її забаганки: якби вона наказала з розгону шубовснутись у воду, він би, без жодних сумнівів, зробив це.

Час, перебуваючи в полоні негоди, плавився та розтягувався.

Майк цілував Діану так, наче це останнє, що він робить перед початком кінця світу, наче їхні вуста й були створені тільки для того, аби відчуватися одні на одних.

Аби зберегти рівновагу, Майк притулив Діану до стіни й не відпускав, затуляючи від дощу та поривчастого вітру. Цілував і цілував, до обопільного болю в вустах, все ще не ймучи віри, що це відбувається з ним навсправжки. Понад усе хотілося тільки одного: залишитися тут в моменті, поряд зі своїм полум’яним сонцем, якому вдалося розтопити кригу в його серці, ― за всяку ціну, раз і назавжди, до скону віків…

Та раптом Майк відчув щось неладне. Різко відсторонившись від Діаниних вуст, він притулився до її чола губами ― і враз його серце від скаженого неспокою та переляку обірвалося каменем додолу:

― Ти гориш!..

― Ох, та хто б говорив! ― миттю збурилася вона. Іншого разу він би з радістю підтримав словесний бій, але не зараз. Достоту не тоді, коли з його сонцем відбувалося щось протиприродне.