Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Мені шкода… ― змигуючи дощ з очей, шепнула Діана.

Передвіщаючи черговий напад Майкового самокатування, вона торкнулася одними подушечками пальців шраму на його обличчі ― у відповідь Майк здригнувся, ошелешено вигнувши брови (мовляв, зовсім страх втратила, мала?), однак таки скорився ― заплющився, обезсилено пригорнувши Діану до себе.

«Ще зовсім юний, а вже стільки випробувань… Як же несправедливо!» ― прикро подумалось їй.

― Мені шкода, що тобі довелося переживати це наодинці. Не уявляю, як тобі було… Але тепер у тебе є я. Разом ми зможемо зі всім впоратися. Разом назавжди, пам’ятаєш? ― Її вуста сіпнулися в ледь помітній посмішці ― розпачливій, сумовитій, безпросвітній.

― Разом назавжди… ― підтвердив Майк, а відтак перехопив її долоню й став покривати невагомими поцілунками кісточки її пальців.

Не запитуючи дозволу, Діанине серце забриніло від захвату, сутужно махаючи крилами, а потім зірвалося додолу, із шумом впавши у воду: їй до божевілля хотілося залишитись в цій миті назавжди, де немає ні Суддів, ні плетива інтриг, ні маскування власних почуттів… Але мріям, як відомо, суджено розбиватись об нещадну реальність.   

Мов схаменувшись, Майк опустив Діану, тремтячу від пережитих емоцій та холоду, на підлогу й відступив на крок, кидаючи на неї винуваті позирки з-під напівопущених довгих вій.

― Потрібно випити якогось чаю, чи що… ― ніби переборюючи себе, зронив він. Навіть ступив в нерішучості до виходу, одначе Діана перетнула йому шлях і, піддавшись несподіваному пориву, обійняла його міцно-міцно: будь-що-будь, а їй конче необхідно, достоту на рівні дихання, відчути, що Майк тут, зовсім поруч, знов-таки не закриється від неї і не втече. Хоча б на дещицю хвилинки…

Майк весь аж обм’як, але замішання виявилося швидкоплинним: поривчастим і впевненим рухом пригорнув Діану до себе, обійнявши за плечі та заховавши голову у волоссі.

― Що б не робилося в стінах Кригожару, тут, на терасі, ти мій Апельсинчик, а я твоє Сонце, домовилися? ― шелеснула Діана, проклинаючи себе за жалібність в голосі.

Нехай її слова прозвучали наївно, однак вони були вирвані з самої глибини серця ― з найпотаємнішого дна, ключем до якого володів тільки Майк.

― Домовилися…

***

«Ти дорогий мені…»

Ці слова досі звучали в Майковій голові, раз у раз вражаючи його крижане серце струмом розпеченої лави, яка жаром поширювалася по всьому стану. І навіть дощ, що нависнув над ними грозовим серпанком, та безпощадне гнівання перуна, вогняні стріли якого пронизували чорне хмаровиння сплутаним плетивом ліній, ― опинилися безсилими, просто-таки неспроможними перекричати той вир змішаних емоцій, що шумів у його жилах.

З тілом та душею загубившись у часі, Майк обіймав Діану, горнувся до неї, мов судно, що тоне, в пошуках потужного джерела світла. І Діана, що найдивовижніше у всій цій мітичній ситуації, відповідала йому непідробленою взаємністю. Як так вийшло, що його сонце, всупереч правді ― чорній, кромішній, гіркій, ― продовжувало бути надійним маяком для нього?

Достоту божевільне дівчисько…

Почуваючись безпорадним кошеням, що, завинивши, підлещувалося до господині в намаганні випросити спокуту, на яку ніколи, ні за які скарби світу, не заслуговуватиме, Майк притягнув Діану ― таку крихітну та ефірну, мов сліпучо-золотава пір’їнка жар-птиці, ― до себе, міцно обвівши руками її талію. І вона піддалася: задоволено мурликаючи, встромилася нігтями йому в спину, чим остаточно відключила всі гальма нараз.

Стіни покоїлися в руїнах Помпеї, чадіючи темно-сірим димом, ― чинити опір обопільному бажанню більше не було розумних підстав.

Відганяючи рештки сумнівів геть, Майк водив зі всією ніжністю, на яку тільки був спроможний, по Діаниній спині, збираючи її наелектризоване до краю тремтіння, пестив вологе від дощу волосся, водномить позбавляючись будь-якої можливості мислити розсудно, а відтак прожогом, в нетерплячці, заплутався пальцями на її потилиці, піднімаючи обличчя до себе. В її затьмарених очах, на бездонній глибині яких мерехтіли спалахи від полум’яних стріл, на якусь мить промайнула тінь розгубленості. Та враз вони зайнялися небезпечним вогнем: мовляв, якщо твої дії даремні, понад всяких вагань, як стій опинишся на дні океану.

Зізнання в почуттях ятрило в Майкових грудях, мов жаринами розпалювало його, спопеляючи знавіснілим пожарищем, що здавалося, якщо він не виллє його назовні, воно поглине його дощенту.

Дощ відбивав симфонію, гармонійне поєднання звуків якої було зіткане з хитросплетіння древніх слів, значення яких однаково прекрасне на будь-якій мові світу, одначе Майк повсякчас вважав: якщо зізнаватися в почуттях, то тільки на його рідній мові, що він ввібрав ще з молоком матері, ― на древній мові Пір року.

Нахилившись до Діаниного вуха, Майк прошепотів, вкладаючи в слова всю палкість, що кипіла в його до нестями розбурханому серці:

― Ти ― полум’яна зоря, життя без якої непроглядна тьма.

Діана, здригнувшись, спантеличилася.

― Я ще не встигла вивчити нашу мову. Можеш обійтися без цих шифровок хоч…

― Я кохаю тебе, ― урвав він її, враз насолоджуючись розгубленістю, якою спалахнуло її обличчя.