Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Я вже одного разу одягла рожеву сукню. Зможу це зробити ще раз ― заради твого благополуччя.   

― Мого благополуччя… ― повторив Майк, мовби пробував слова на смак, намагаючись повірити в їхню правдивість. ― Бла-го-по-лу-ччя. Як цікаво, ― вишкірився він. Та раптом одним спритним рухом посадовив Діану на перила, притулившись непристойно близько.

Це сталося так несподівано, що Діана навіть зойкнути не встигла. Їй довелося обхопити Майка руками й ногами, інакше б шубовснулася прямісінько в океан!

― Ей, ти чого твориш?! ― визвірилася вона не на жарт, а з очей так і поскакали іскри гніву.

Пропускаючи репет повз вуха, Майк став водити долонею по Діаниному стегні поверх сукні, від чого в її грудях похололо.

― Припини, ― тихо, але чітко мовила вона.

Здавалося, це його ще більше збурило: опустивши долоню на оголену частину коліна, став неквапом підніматися нагору.

― Та припини ти! ― бувши доведеною до люті пантерою, гаркнула Діана. На свій страх і ризик перехопила його руку. Та все ж на мить вона втратила рівновагу, але Майк її вчасно притримав, обхвативши руками талію. Либонь, ймовірність її близького падіння повернула його все-таки до тями, бо з очей ніби полуда спала, прояснюючи неспокій. ― Що на тебе найшло взагалі?!

― Те, що рано чи пізно находить на всіх Зимніх, ― з притиском мовив він. ― Для нас не існує слово «стоп». Чи ти думала, фраза «твоє тепло створене для холоду мо́го» просто так прописана? ― Його очі небезпечно блиснули. ― Це не дитячі забавки, розумієш? А ти ще зовсім маленька, щоб брати в цьому божевіллі участь, підіграючи Суддям!

― Ах, маленька, значить, ― прожогом обурилася Діана. Тієї ж хвилини, піддавшись ярому пориву, запустила пальці в Майкове вологе волосся, притягуючи до себе. Мимохіть отримавши задоволення від його скороминущого розгублення, вона з шаленою впевненістю відчеканила, дивлячись прямо йому у вічі: ― Я не маленька дівчинка. Затям це нарешті! Грати до безумства закохану в свого охоронця принцесу складно не буде.

Майк видав важкий стогін: вочевидь, боровся сам з собою, приймаючи відчайдушне рішення, з яким згоден не був.

― Ти нестерпна, ― нарешті з гіркотою видушив він, обережно притулившись до Діаниного чола своїм, капітулюючи. ― Я тобі вже це говорив?

― Безліч разів.

― Ти нестерпна, Діано, нестерпна… ― пошепки повторював Майк, поволі водячи носом по її скроні.

Мимовіль Діана вчепилася в Майкове волосся ще дужче, уткнувшись носом йому в шию ― її миттю оповив улюблений цитрусовий аромат, яким неспромога насититися, а розмірена пульсація жилки проганяла свідомість далеко-далеко, аж на край світу.

Та раптом вона дрібно-дрібно затремтіла, мов осиковий лист, що ось-ось зірветься з гілки й полетить, спійманий зливою, на самісіньке дно океану. У розпашілих від близькості скронях ледве-не-ледве пульсувала зрадлива думка, розполовинюючи серце надвоє: їй замало просто грати роль; до осоружних дрижаків хотілося, аби це було навсправжки.

― Навіщо тобі допомагати мені? ― долинув до неї тихий голос Майка, що на мить здалося, а чи не почулося їй.

― Бо ти… ― Вона зітхнула, збираючись з думками, і таки хоробро закінчила фразу: ― Ти дорогий мені.

Майк аж сахнувся назад, вражений її словами. В його вологих від дощу очах, в яких відбивалося чорнюще небо, оповите блискавками, сновигало відверте спантеличення.

Попри мішанину почуттів, що охопила Діаниним нутром, вона ні краплі холоднючого дощу не шкодувала про сказане. Навпаки, їй з грудей немовби важезний камінь звалився. Однак думка, що Майк не поділяє її почуттів, здавалася нестерпною, раз у раз гостро врізалася в серце, яке билося сполоханою пташкою в клітці.

Після доволі тривалого споглядання Майк першим порушив тишу:

― Ти ж прочитала того щоденника, правда? ― Його голос линув глухо, мовби з найпотаємніших куточків душі, а пальці з боязкою ніжністю стали гладити їй волосся. Діана непевно кивнула, несамохіть заплющившись. ― Значить, ти бачила ціну любові Зимнього-охоронця та Королеви-Єдиної. Це п’єса без щасливого епілогу. Ми завжди залишали вам не тільки душевні рани, але й фізичні. Століття за століттям… століття за століттям… століття за століттям… ― ми зневажали ваші тіла. Кожен з охоронців ― абсолютно кожен, чуєш? ― заслуговував смерті, причому жорстокосердої. Повір, якби я зустрівся з цим інквізитором, хто безжально косив охоронців, використовуючи найрізноманітніші методи, потиснув би йому руку. І ти цілком серйозно хочеш подбати про моє благополуччя після всього цього? ― насилу перевівши подих, підсумував він.

― Ти ― не вони, ― силкуючись приборкати серце, яке обливалося кров’ю, рішуче відпарирувала Діана.

― Можливо… ― Майк зробив значущу павзу. ― Так, цілком можливо, зараз я не здатен на жорстокість по відношенню до тебе, ― ковзнув він відчуженим поглядом на Діанине стегно, по якому ще зовсім нещодавно блукала його долоня, буцімто спростовував власні слова. Зітхнув, прикусивши губу, і тихо-тихо продовжив: ― Але що зі мною буде через рік, два, три, десять?.. Можливо, монстр в мені тільки те й робить, що спить, аби водномить прокинутися? Хтозна...

Усупереч власній волі Діанині очі налилися сльозами. Вона раптом збагнула, чому Майк відсторонювався від неї, будуючи невміло, незграбно, цеглинка за цеглинкою, все нові й нові стіни: тягар тисячолітньої вини ліг на його ще зовсім юні незміцнілі плечі; і навіть сама думка про можливе щастя воднораз робилася огидною та бридкою, немовби він не мав на нього жоднісінького права, не заслуговував його, ба більше, ні за яких обставин не буде гідним його.