Читати книгу - "Бути другом, Інна Турянська"

Жодне весілля неможливе без пропозиції руки та серця. І хоч Артур вже колись пропонував Вірі вийти за нього заміж, але тоді…це було тоді. А зараз у них тепер. Тоді все почалося неправильно. З брехні, з недомовок, з розчарувань, але тепер треба розпочати все спочатку. 

— Мені дуже сподобалися твої названі батьки, — всміхнувся Артур до Віри, коли вони покинули їх будинок.

— Ти їм теж подобаєшся, — прикусивши нижню губу сказала Віра, — То куди ми їдемо?

— Побачиш, маленька, — обмежився короткою відповіддю чоловік, але додав щиру посмішку. Та й не міг цей чоловік посміхатися не щиро, коли дивився на жінку, яку кохав. Не міг досі повірити у своє щастя, у те, що має сина, друга, кохану.

У те, що життя нарешті посміхалося. 

За вікном автівки колосилися пшеничні поля. Приємне дихання літа створювало сонячну погоду душі. Бо для неї ж багато не потрібно, для душі людської…лиш любити та бути любимою. Відчувати захист та турботу рідних людей, відчувати, що тебе чекають…приймають. Відчувати, що гріхи твого минулого десь там в минулому, бо Бог подарував тобі майбутнє. І ти живеш цим світлим днем, в якому відчуваєш себе собою.

— Виходь, маленька, — сказав Артур, відчиняючи Вірі дверцята, — Але, будь ласка, заплющ очі…довірся мені, — шепотів їй на вушко чоловік, лоскочучи своїм диханням і збуджуючи мурашок на тілі молодої жінки.

Віра заплющує очі. Не вагається, впевнено йде за ним, та все ж хапає його руку як опору. На душі спокійно, затишно, безпечно. 

— Ще трішки…і ми на місці, — чує його голос і посміхається, злегка прикушуючи нижню губу. А за кілька секунд відчуває його губи на своїх, — А тепер розплющуй очі, Вірочко. 

І вона розплющила. А навколо гортензії…Багато пишних квітів заповнювали весь простір парника і так й просилися до рук. А ще колір…глибокий, темно-синій, майже фіолетовий. Серце прискорено забилося від краси навколо та чудового аромату. 

— Ну…скажи щось нарешті, — посміхнувся Артур до Віри, яка стояла наче зачарована.

— Я тебе дуже сильно кохаю, Артуре. До найглибшої рани твоєї душі, до кожного міліметра твого тіла, — говорила жінка шукаючи пальці його рук, — Твоє серце створене для мого серця, — приклала його долоню собі до грудей — А моє для твого. І б'ється моє серце так щоразу, коли ти поруч…

Чоловік уважно слухав. Кожна клітиночка його тіла  підсвідомо тяглася до цієї жінки. Душа підказувала йому, що це та сама жінка…на яку варто було чекати пів життя. 

— Ти вийдеш за мене? — запитав Артур, хоча і знав її відповідь. Але однаково хвилювався, як вперше. Проте сьогодні він розумів, що також кохає Віру. 

Замість відповіді вона блукала пальцями по його обличчю. Хотілося плакати, хоча зараз, однозначно, треба радіти. Його очі, губи, вилиці…

— Вийду, — відповіла дівчина легко обіймаючи за плечі. Ближче до себе, ближче до свого серця та душі, —  Але є одна умова, — він відсторонився хитро заглядаючи їй в очі.

— Хм…–  протягнув, — І яка ж це умова, маленька? — запитав обережно торкаючись пальцями її обличчя.

— Ти мусиш цілувати мене кожного дня…до кінця свого життя, обіцяй цілувати мене.

І він поцілував. Замість відповіді…так, як вона і хотіла, як бажала. 

Кілька секунд і він схопив її на руки, і парником рознісся Вірин сміх. Але травмована нога знову підвела його і вони звалилися прямо у квіти. 

— На тебе приємно падати, — сміялася Віра прямо в губи чоловіку. 

— Тільки от місце не зовсім слушне, — скривився Артур відчуваючи, як зламані стебла гортензій ріжуть у плечі.

— Та й поза теж, — нарешті звелася Віра, простягаючи чоловіку руку, щоб допомогти підвестися. 

— Умм, — загадково прикусив губи Артур, — Не знав твоїх вподобань.

— Ти багато чого про мене не знав, — підморгнула йому Віра. 

— Але ж більше ніяких секретів? — у відповідь і їй підморгнув чоловік.

— Від тебе…ніколи! — відповіла впевнено та поцілувала.

— То ви вже обрали, які саме гортензії вам до вподоби…? — почули вони позаду себе голос якогось хлопчини, що зупинився на пів слові, побачивши зламані стебла. 

— А…це, — винно почухав потилицю Артур, — Я все відшкодую, — всміхнувся приязно, — А для букета вже обираємо, — підштовхнув злегка Віру у плечі Артур, мовляв, обирай швидше квіти собі для букета. 

— Навіть шкода таку красу зрізати, якщо чесно, — говорила Віра, обіймаючи себе за плечі. Бо всі кущі були ніжними, пишними, який не обери. 

— Так, але їх однаково зріжуть, а потім доставлять у квіткові магазини, така у них доля тому сміливіше, — заохотив жінку посмішкою хлопчина. 

Віра обрала кілька стебел, вони були дуже пишними та довгими. Вона щоразу намагалася вбирати у себе їх аромат, поки позаду неї закоханий чоловік вбирав запах її волосся. А те волосся пахло для нього літом, квітучим полем і щастям. Так, бо якби щастя мало запах, воно б неодмінно пахло Віриним волоссям! — Ти що нюхаєш мене? — нахмурила брови Віра, спостерігаючи за тим, як її майбутній чоловік перебирав пальцями її пасма та підносив до свого обличчя.

— Ага, — розсміявся, — Дихаю тобою, маленька, в прямому значенні цього слова.

— І чим же я пахну? — ще дужче сміялася.

Чоловік протяжно мугикнув і примружившись відповів.

— Ну, ти пахнеш щастям і мною.

— І чим же пахне Артур Мищенко? — допитувалася.

— А він пахне тобою…бо як ти там казала? — запитально глянув на неї і собі примружуючи очі, — Ти це я, а я це ти, — він легко тицьнув пальцем їй по носі.

— Вибачте, але я хотів би вже йти, бо …, — почули вони голос хлопчини. А вони ж про нього й геть забули. Здавалося, що ці двоє забули про все, крім один одного.

— Ми вже йдемо, – відповів йому Артур, простягаючи Вірі руку.