Читати книгу - "Бути другом, Інна Турянська"

— Де цей блохастий?! — чувся злісний голос Степана на всю хату. Чоловік ходив з кімнати в кімнату, з гуркотом закриваючи двері, — Ану, вилізай!!

— Степанчику, що трапилося? — прибігла налякана Діна на крик, — Чого ти так горланиш?

— Я її точно до лісу вивезу, цю кішку, хай тільки попадеться до рук! Хай тільки!!

— Та що таке? — такий злісний стан чоловіка тільки веселив Діну і вона ледве стримувала себе від хіхікання. 

— Вона мені у кросівки нагадила! І причому так щедро навалила!! — розпинався Степан, а Діна вибухнула гучним реготом, — Ти чого смієшся, кохана? Мало йому подвір'я для цих справ чи що ? Туї і лоток не підходить, ну то я його в ліс вивезу, там точно зі страху почне робити де потрібно! Та й ялинок там вдостач.

— Та нащо тобі кроси в таку спеку! Он маєш босоніжки, їх і одягай. 

— Я що тобі Артур? В мене все по старовині, або кроси або босоніжки зі шкарпетками. Я свої пальці на ногах у лотерею не виграв! 

Діна ще дужче сміялася, закриваючи рота руками. 

— Ти мені так нагадуєш мого тата, Степанчику. Такі ж вікові замашки.

— Ну та старію, що ж зробити, кохана. Де ж цей блохастий? 

— Тату, а ти чого кричис? — сонно потер оченята Ален, смішно позіхаючи. 

— Синочку, ти кішечку нашу не бачив? — запитав з надією чоловік.

— Бацив. Вона спить в мене в кімнаті на лізечку.

— От тобі й прийшов кінець, блохастий! — аж плеснув в долоні чоловік направляючись в кімнату до сина. 

— Алене, синочку, треба рятувати нашу кицю, — хіхікнула Діна, підхоплюючи синочка на руки, — Йдемо до твоєї кімнати. 

А там вже почався двобій двох завжди ворогуючих сторін, Степана та блохастика. Кішка ганяла по паркеті, аж кігті шурхали, а чоловік за нею. 

— Я тобі покажу де треба купи класти! — кричав чоловік, намагаючись спіймати тварину, — Ану сюди ходи, вперте ти створіння.

Але кішка виявилася спритнішою і швидко шуганула з кімнати, а там далі й на двір вискочила. 

— Сама до лісу вирішила втекти? — сміявся Степан, — Щасливої дороги!!

Артур вже заходив в помешкання Степана, але його ледь не збила з ніг кішка. Втаранилася чоловіку прямо в ноги й жалібно нявкнула. 

— О привіт, дядько, Алтуре, – зустрів чоловіка Ален, — А Миша з вами? 

— Ну мишей ми з собою не носимо, Алене, — всміхнувся чоловік, навпочіпки присідаючи перед дитиною, — Але твого дружка привезли, — промовив тиснучи малюку руку як дорослому, — А куди це твій чотирилапий дружок дременув? — запитав Артур малого, поглядом проводжаючи кішку, і зустрічаючи Віру з Михайликом на руках, що виходили з машини.

— А…ну кісечка татові у взуття накакала, — шепнув хлопчик йому на вушко, — Але я тобі цього не казав, це сікрет, — хіхікнув малий, а Артур думав, як стримати регіт, що вулканом виривався назовні. 

— Артуре, як добре, що ти прийшов, друже, — Степан посмішкою зустрів товариша, простягаючи руку, — Бо ця хата знову почала перетворюватися на дурдом. 

— Я вже чув, — Артур підморгнув  малому Алену і приставив пальця до губ, мовляв, я мовчу, малюче. Степан лиш очі завернув, але й собі реготнув, — А де…

— Віра з малим?

— Ми вже тут, — почули чоловіки її голос. 

Степан та Віра знову стикнулися поглядами, як тоді у першу їхню зустріч. Здавалося, що вони говорять один одному щось між рядків. Але це щось більше не віщувало неприязні, навпаки вони розуміли один одного у цьому мовчанні.

— Привіт, – ледь усміхнувся Степан до жінки, яку колись вважав ворогом для Артура, а вона…вона стала його опорою та коханням всього життя, — І тобі привіт, Михайлику. Так, я не зрозумів, — плеснув в долоні Степан, а де ваші сонячні окуляри, пацани? 

Всі почали реготати, навіть Ален, смішно закриваючи долоньками обличчя, наче розумів суть жарту. 

— Чекай..прийде осінь або зима, ось тоді ми й одягнемо, — жартував Артур, шукаючи долонею долоню Віри, – Ми ж збоченці в цьому питанні, — щиро засміявся. 

— А, точно…я забув про ці ваші панські замашки, — хмикнув Степан, — Гаразд…ходімо їсти.

— Дай вгадаю, печена картопля? — всміхнувся Артур.

— Печена, але не картопля, а риба і ще там щось, Діночка приготувала.

Зайшли в кімнату. Тепер настала черга Артура та Діни обмінюватися поглядами. Але в цих поглядах, як раніше, не було симпатії, але все ще була глибока прив'язаність. Щось таке, що вони пройшли разом, здолали разом. Здолали не заради взаємного кохання, а заради коханих.

— Привіт вам, — мило всміхнулася Діна до Артура з Вірою. Було видно, що вона щиро рада бачити цих двох, — Сідайте за стіл, зараз будемо їсти, — гостинно запросила. 

І лише Степан, як зачарований, спостерігав за її рухами. За тим, як вона сервірує стіл, як витягує деко з духової шафи, як посміхається. Кожен рух цієї жінки викликав в ньому найтепліші почуття. Він знав напевно, що любитиме її до кінця свого життя.

— Степане…агов? — трусонув чоловіка за плече Артур, а той нарешті відмер, — Хух, друже, не лякай так, ми думали, що у тебе знову приступ. 

— Ні, я просто задумався, — стримано відповів Степан, — Задивився. 

— До речі, Степанчику, Гнат дзвонив, вони хочуть заїхати завтра-післязавтра, — Степан мовчки перезирнувся з Артуром і закотив очі, а Артур знову потягнуло на сміх, чоловік мужньо стримувався як міг. 

— Яка радісна новина, Степан завжди радий зустрічі з сестрою, — підморгнув Артур до Діни, а Степан мовчки чмокав. 

— Може їм кіт потрібен? Ліля так його любить, — проговорив чоловік помітивши блохастого, що з'явився в кімнаті.

— Так у них же Джексон є, — хіхікнула Діна.

— То що? Буде ще кицька, а потім папуга, коротше кажучи, цілий комплект.

— Я свою кицю нікому не віддам, — ображено склав руки на грудях Ален. 

— Почув-прийняв, малий, — зітхнув Степан. 

Віра переважно мовчала, вона теж весь дивилася на одну людину, яку сильно кохала. Дивлячись на Артура, вона забувала все, що було до…

— Степанчику, ти можеш піти в магазин, купити нам чогось солоденького до кави? — попросила Діна чоловіка.