Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (04.06)

Я прокинулась від запаху кави й чогось смаженого. Це міг бути сніданок. Або підгорілий сніданок. Або Денис експериментує на кухні й викликає рятувальників.

Я обережно пішла вниз. Денис стояв біля плити в футболці й злегка скуйовдженим волоссям.

— Ризикуєш життям? — позіхнула я, дивлячись, як він перевертає млинці з лицем повної впевненості.

— Не ризикую. Я тренувався на YouTube. А ще додаю інгредієнт, який робить усе ідеальним.

— Твоя самовпевненість?

— Ні, твоє буркотіння зранку.

Він поцілував мене в скроню, я обійняла його за талію — і ми снідали на терасі, як двоє безтурботних… поки не прийшов день.

Після обіду Денис сказав, що в нього зустріч із батьком у центрі, і поїхав. Я залишилась вдома, планувала полежати, почитати, може, зробити селфі з животом і огірком… Знаєш, звичні вагітні справи.

І тут — дзвінок у двері.

Я не чекала нікого. Кур’єра не замовляла. Анжела не попереджала. Підійшла до дверей — і побачила… її.

Христина.

У своїх класичних "я прийшла з обкладинки глянцю" образах, з ідеальним макіяжем і зухвалим поглядом.

— Що ти тут робиш? — ледве стрималась я.

— Привіт, Віко. Можна зайти? Ми ж як-не-як знайомі. Майже родина, — її посмішка була отруйною.

— Тільки якщо ти принесла шоколад і план виїхати з країни.

— Ні. Я принесла правду.

Я перехрестила руки на животі.

— У тебе дві хвилини. Потім я вмикаю бойову вагітну режим "обізвати й вигнати".

Христина увійшла в гостинну, оглянула будинок.

— Ну, непогано облаштувались. Видно, що Денис не шкодує грошей. Він завжди був щедрим. Особливо, коли хотів вразити дівчину.

— Якщо це спроба мене вколоти — то я вагітна. У мене імунітет.

— Добре. Тоді скажу прямо. Вчора я бачилася з його мамою. Випадково. І вона сказала… що після народження дитини вони планують відправити тебе за кордон. А Дениса — залишити тут, щоб він "розвивався" і "не був прив’язаним".

Моє серце різко застукало.

— Ти брешеш.

— Це вона сказала. Я просто поділилась. Бо вважаю, що ти маєш знати, що вони планують. А Денис… не розказав. Хоча знає.

— Вийди. — мій голос був тихий, але твердий. — Негайно.

— Не злись, Віко. Я просто…

— Вийди, поки я не зробила з тебе подушку для грудного вигодовування.

Христина ще раз зухвало подивилась, і вийшла з дому, наче залишила після себе бомбу.

Я стояла кілька хвилин, наче прибита. Потім — сльози. Потім — злість. Потім — мобільний у руках.

Денис: — Привіт, кохана. Вже їду. Щось хочеш?

— Я хочу знати, чому Христина знає більше, ніж я. Приїдь. ЗАРАЗ.

За двадцять хвилин він вже був удома.

— Що сталося?

Я стояла посеред вітальні, обнявши живіт.

— Вона була тут. Христина. Сказала, що після народження дитини твої батьки хочуть відправити мене за кордон. А тебе лишити тут. Це правда?

Він зблід.

— Це... Батько говорив щось подібне, але я навіть слухати не став. Я сказав, що ми разом. І завжди будемо. Я не сказав тобі, бо не хотів хвилювати.

— Так? А вийшло що? Я мало не народила від злості!

— Вікусь… я кохаю тебе. Ми — сім’я. І ніхто нас не розділить. Я поїду куди ти скажеш. Якщо захочеш — поїдемо хоч завтра, хоч ніколи.

Я заплакала. Але вже від полегшення. Він обійняв мене, поклав руку на живіт.

— Малий, скажи мамі, що тато — не ідіот. Просто часом тупуватий у виборі моменту для чесності.

— Якщо наш син хоч трохи на тебе схожий— то він уже мовчки зітхає.

Ми довго сиділи на дивані. Денис гладив мої волосся.

— Я більше не дозволю їй наближатися до тебе. Обіцяю. А ще завтра замовимо охоронця. І, можливо, балістичне скло. Для спокою.

— І новий тонометр. Бо я, здається, переборщила з емоціями.