Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

– Ось як... разом із магом. Маги тут вирішують усе. І що ж із вами робити тепер? У вас є куди піти? Родичі, друзі?

– Нікого немає, ми жили за річкою, у людських поселеннях клану Арран. Кажуть – там тепер будуть інші володарі. Та й до цього в нас уже нічого не залишалося. Та й як ми підемо? Ми ж...

– Зрозуміло, – Макс відвернувся, виглянув у вікно. Уже зовсім стемніло. "Зрозуміло, що нічого не зрозуміло. От що з ними зараз робити? Якщо вони раби – то так як з Ейрі проскочити не вийде. Раби – це раби. Хочу б'ю, хочу продаю. Хочу – ґвалтую. Головне – щоб без особливого шуму. Можна було б вивезти за місто... Але на це просто немає часу. Завтра вже п'ятниця – якщо щось піде не так, то часу не буде зовсім. А воно вже не так, я просто спинним нервом відчуваю. І до того ж, вивезти – це вкрасти. І наплювати б на це, але якщо потім колись розкриється – це може сильно ускладнити становище в суспільстві. На це треба зважати, бо раз він уже крутиться постійно біля всяких принцес, то псувати реноме ніяк не можна. Ну і що робити?"

– Як звуть-то вас?

– Нірала я, пане...

Макс роздивлявся старшу жінку, намагаючись зрозуміти, який же вона насправді має вигляд. Одяг – лахміття. Ще й брудний. Вона справді старалася, щоб виглядати якомога огидніше. Скільки їй років – не зрозуміти. Цікаво, що якщо старшій шістнадцять, то хлопцеві тільки вісім. Дуже великий розрив за віком. Або різні батьки. Ну і добре, це не його справа. Волосся темне, сплутане. Більше нічого не зрозуміти. А, руки... суглоби з проблемами – теж зрозуміло, прати на всіх щодня...

– А що буде, коли вас знайдуть?

– Погано буде, пане. Дивлячись, у якому настрої буде господар. Він то ще нічого, але от господиня... Та як Настю побачила, то просто одразу зненавиділа.

– Як побачила Настю, чи, коли побачила, як її чоловік дивиться на неї?

– Ви самі все розумієте, пане...

– А коли вас почнуть шукати?

– Мене, – відповіла жінка, – завтра після обіду. Коли прання набереться. До обіду пожильці з'їжджають тільки.

– А її та хлопця?

– Не знаю, пане... Рош, зазвичай допомагав Насті збирати прання, а що зараз буде... Вони хочуть, щоб вона працювала в пожильців, за юність багато платять.

– Багато – це скільки?

– І пів золотого за ніч можуть дати...

– А цей кабанюра скільки заплатив? – Макс кивнув за стіну. Пух, ніби підкинутий пружиною, підхопився й майнув за вікно.

– Золотий. Я почула, як він змовлявся з господинею... от і поспішила сюди.

– Золотий? Нічого собі...

– Їй тільки шістнадцять... – тихо сказала жінка, а дівчисько зовсім уже повісило голову.

– А... ну так. Зрозуміло. Давайте зробимо так – ви йдете вниз і щось там робите, як зазвичай. Ось, – він дістав із кишені три золоті монети, – віддасте господареві або кому там, скажете, що я забрав дівчину собі на дві доби. І зажадав їжі до себе. Їжу принесете сюди. Побільше, щоб їй вистачило. Настя залишається тут, закриється і сидітиме, поки я не повернуся.

– Але... пане...

– Не переживайте, достовірність ми забезпечимо.

Повернувся Пух, кровожерливо позіхнув, жінки здригнулись, а той надіслав картинку, що сусід сидить, скорчившись у кутку біля ліжка, накрившись із головою ковдрою. Макс усміхнувся.

– За того мужика не турбуйтеся, йому поки що не до вас. Зараз усі помовчіть, – він зосередився, трохи подумав, зробив жест пальцями, далі навмисно зробив кілька кроків кімнатою - підійшов до дверей, постояв, повернувся, сів на ліжко, характерно на ньому пострибав, добиваючись певного ритму звучання. Сея дивилася на нього обурено і не розуміючи, а Пух заліз дівчині на плече і звідти спостерігав за всім цим цирком. Далі Макс потягнувся, супроводжуючи всі дії гучними звуками, і вигукнув, імітуючи п'яний голос – Пішли геть! Усі геть... Я все заплатив і ну вас усіх до темного! Хто полізе – дізнається якої довжини в мене ніж! – п'яно захихотів. Ще трохи пострибав на ліжку та таке інше. Потім підійшов до Насті, яка дивилася на нього круглими очима, ще раз жестом показав її матері, що треба мовчати, і без передмов ущипнув дівчисько за ногу. Дівчина скрикнула, він же вхопив її за руку і потягнув до себе.

-– Ну, давай, давай іди до мене... я знаю, тобі сподобається. – Дівчинка пручалася, упиралася, видаючи багато різних звуків і вигуків. Тягнув Макс не сильно, щоб вона все ж могла чинити опір. Потрібно було лише, щоб усе виглядало реально. Хвилин через три, закінчив цей театр. Мала одразу кинулася до матері, розпатлана і намагаючись не заплакати.

– Вибачте, так було треба. Сея, перестань так на мене дивитися – так потрібно було, пояснювати нема часу, а все має бути достовірно. Краще оцініть, як вийшло. Заплющте очі і слухайте. – він підійшов до дверей і постукав. У тиші пролунали кроки... в один бік... в інший... Потім голосний голос, ніби з глибини кімнати сердито вимовив: "Пішли геть! Усі геть... Я все заплатив і ну вас усіх до темного! Хто полізе – дізнається якої довжини в мене ніж!" – потім пролунало п'яне хихикання і всі інші звуки та скрики.

– Я думаю, на кілька разів вистачить, щоб ті, хто цікавиться, звалили геть. Все одно інших варіантів у мене немає. Ви зрозуміли все чи треба пояснити?