Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Незважаючи на неврожай в Україні, Москва не звільнила поневолений народ від так званого продовольчого податку, як це зробила стосовно селян Поволжя, де також почався голод. Попри неврожай у Кременчуцькій губернії, московську продовольчу програму тут було виконано блискуче. Відібравши все що можна, «сєвєрниє братья» урочисто рапортували Леніну і один за одним висилали ешелони в Москву та Поволжя. Маріонетковий харківський уряд навіть нагородив Кременчуцьку губернію червоним прапором — за те, що місцеві керівники успішно видерли у хліборобів набутки їхньої праці. Більше того, озлоблений непоступливістю українських селян, Кремль вирішив переселити в Україну «крєстьян с голодающіх областєй Росії». 23 серпня 1921 року це питання Совнарком «обговорив»… І в Україну потяглися ешелони з московською татарвою. Більшовики хотіли вирішити проблему, як вони казали, «бандітского района», змінивши в ньому населення — хліборобське українське на розбійне московське.

Політика переселення росіян в Україну здійснювалась і раніше. Колись цим ревно опікувався царський генерал Вавілов. Відтак у деяких українських селах росіяни складали чималий відсоток.

Поруч із політикою заселення «юга Росіі» «крєстьянамі», царі заохочували українських хліборобів виїжджати в Сибір та на Далекий Схід. І сотні тисяч наших братів, яких привабили обіцянками надати фінансову допомогу та великі наділи землі, покинули Батьківщину і розсіялися на безмежних просторах Росії…

Комуністичний режим уже не стільки заохочував, як насильно депортував сотні тисяч українців з «неблагонадійних» районів за Урал та в Казахстан. У 1920-х роках Кремль розпочав в Україні «социалістічєскіє стройкі», на які спрямував мільйони росіян і русифікованих «інородцев», бо, бачте, місцевої робочої сили не вистачало.

Хоч на початку 1920-х років українське селянство масово вимирало, Москва і Харків кричали на весь світ тільки про голод у Поволжі. «Про голод на Україні — ані слова, ніби на Україні його не було». Більше того, в Україну масово завозили московську сарану і розміщали в селах «за допомогою збройної сили і гармат».[1020]

Лише у грудні 1922 р. більшовики визнали, що в Україні голод. На 2-му Всеукраїнському з’їзді рад Мануїльський коротко заявив, що «п’ять українських губерній уражено на смерть».[1021] Це нехотя підтвердив і Хаїм Раковський. Але це не спинило московського грабунку, навпаки, активізувало його. В повітах почали запроваджувати нові сесії «продревтрибуналу». Так, у Єлисаветградському повіті було організовано дві додаткові сесії. Всього ж у повіті «на повну котушку» працювало «чотири сесії продревтрибуналу, розбиті на 12 груп», — повідомляв 19 грудня РОСТ з Єлисаветграда.[1022]

Чекісти, серед яких домінували недружні нам євреї, нещадно нищили тих, хто, не бажаючи вмирати голодною смертю, ховав хліб. Канадський журналіст Остап Терлецький сповіщав, що тільки в одному з придніпрянських повітів на початку 1922 року було розстріляно шість тисяч чоловік.[1023]

Москва здійснювала етноцид, нахабно запевняючи приречених у любові, «слов’янській єдності» та «інтернаціональній солідарності».

Чи зробимо ми, українці, належні висновки з нашої історії, чи збагнемо нарешті ганебну роль Росії в нашій долі? Чи далі, як дурні діти, будемо тішитися московською «протекцією» і «ласкою»?..

БОНДАРУК (Бондарчук) Микола Іванович (? —?). Військовий діяч; Головний отаман Холодного Яру.

Прибув на Холодноярщину, оголосивши себе представником уряду УНР. У січні 1921 р. в с. Цвітній на з’їзді отаманів Чигиринщини був «визнаний представником УНР», а також «старшим» повстанського руху Чигиринського повіту. Об’єднав під своїм керівництвом усі партизанські загони Холодного Яру, сформував нову структуру: начальником штабу і відділу піхоти став Максим Терещенко, командиром 1-го Холодноярського кінного полку — Ларіон Загородній, командиром 2-го Холодноярського кінного полку — Пилип Хмара. Поранений у бою з 222-м червоним полком, розбитий у бою з Латиською дивізією неподалік Черкас. Категоричний противник «амністії». Зміщений на «районному з’їзді» отаманів, старшин та інтелігенції у Цвітнянському лісі на вимогу отаманів Герасима Орла-Нестеренка і Сергія Отаманенка, які повідомили, що «Бондарчук присланий з-за кордону як простий інформатор і на організацію права не мав».

За таємним наказом Бондарука вбито козака Петра Стасенка. Хотів Бондарук знищити і Пилипа Хмару — нібито через непослух. У травні 1921 р. під час сварки, що виникла після поразки під Черкасами, Бондарчук зарубав Максима Терещенка. Повстанці підозрювали, що Бондарчук — агент ЧК, але доказів проти нього не мали. У липні 1921 р. на останньому з’їзді отаманів Холодного Яру оголошений поза законом, після чого зник. Подальша доля невідома.

ДЕРКАЧ Іван Тимофійович (? Жаботинська вол. Черкаського пов. Київської губ., тепер Кам’янський р-н Черкаської обл. — після 4.8.1921). Військовий діяч; заступник командира полку гайдамаків Холодного Яру (поч. 1920), командир полку гайдамаків Холодного Яру (квітень 1920), командир холодноярської бригади (вересень 1920), член Окружного повстанського комітету (8.9.1920, м. Чигирин), отаман 1-го куреня Холодного Яру (березень 1921).

«Старшина військового часу, син селянина з-під м. Жаботина». 4 серпня 1921 р. піддався на більшовицьку «амністію». Подальша доля невідома.

НЕЗБІЄНКО (? —?). Військовий діяч. У травні — червні 1919 р. — «батько-отаман Холодного Яру». За переконаннями соціаліст. Прихильник гасла «За радянську владу без комуністів». Подальша доля невідома.

ПЕТРЕНКО Іван (? с. Пруси Черкаського пов. Київської губ., тепер с. Михайлівка Кам’янського р-ну Черкаської обл. — після 4.8.1921). Військовий і громадський діяч; отаман Першого