Читати книгу - "Фантастичне кохання (збірка романів), Ангеліна Кріхелі"

За допомогою Володі Люба відносно розчистила дно загальної душової від пилу. Вирушила першою ополоснутися, кілька разів перепитавши контрольно, чи може залишити сина з ним на кілька хвилин.

- Ти бачиш когось іще, з ким можеш залишити Павлика? - нарешті роздратовано фиркнув Вова.

Він схрестив на грудях руки й красномовно втупився в дівчину, яка зупинилася у дверях. А Любов здивовано підвела брови, коли син потішно повторив рухи дорослого чоловіка. Двоє проти неї однієї. Що ж...

- Ну, раніше ми завжди з сином справлялися вдвох. Тому, що тільки ми одне в одного і є, - промовила жінка, виходячи.

У заплановані п'ять хвилин гігієнічні процедури не вмістилися. Варто було їй опинитися у ванній наприкінці коридору, як туга грудка, що підкотилася до горла, та обруч, що стиснув груди, з новою силою далися взнаки. Вона немов знову повернулася на сім років назад, опинившись віч-на-віч із труднощами, які треба було подолати. Нехай і тоді, і зараз у неї був незаперечний стимул боротися. Крім того, тепер у неї з'явився несподіваний і дуже важливий союзник.

Але ось із визначеністю цього разу доля підкачала. І така від цього туга нахлинула, що Люба проридала добрих п'ятнадцять хвилин, перш ніж знову привести себе до відносного ладу і повернутися в кімнату.

- Я радий, що вам моя мама подобається, - приголомшив висновком Павло, щойно він залишився наодинці з гостем.

Володя здивовано глянув на нього.

- Чому ти вирішив?

- Це ж просто, - фиркнув хлопчик. - Ми допомагаємо комусь, коли нам подобаються.

- Це мама тобі так сказала? - уточнив Вова, подумки співчуваючи її гіркому досвіду.

- Це очевидно, - заперечив малюк. - Мені подобається Свєтка із сусіднього двору. Я їй пасочки з піску будую красиві. А Юлька з нашого гуртожитку шкодна, їй допомагати не хочеться.

- А-а, ну так, резонно, - розгубився на мить чоловік. - Знаєш, загалом так, подобається. Розкажи мені про неї.

Користуючись нагодою, Володимир вирішив дізнатися більше. Власне, хлопчина має рацію, раптом усвідомив він. Адже не залишився ж у школі допомагати іншим, безіменним для нього. Зголосився йти з Любою. Чому? Чим вона його так зачепила?

- Ну, мама - це мама... - зам'явся хлопчик. - А що розповісти?

- Яка вона? Що любить? Чим займається?

Павло задумався, постукуючи пальцем по нижній губі.

- У неї всередині живе море, - видав юний дамський угодник, остаточно вразивши Вову.

- Як це? У неї очі сині?

Стільки разів за сьогодні дивився в них, тонув у них, а колір не запам'ятав. Як так?

- Чому це? Ні. Очі в неї майже чорні. Як море. Вночі. Коли вона щаслива, то навіть говорить тихо, і ходить ніби пливе по воді красиво. А коли сердиться, то як хвиля б'ється.

- А ти був на морі?

Так, жива уява в дитини.

- Ми їздили з мамою один раз, - з ентузіазмом закивав Павлик.

- Тобі сподобалося? - розпитував Вова.

- Ви лікар, чи що? - зупинився Павло.

На німе запитання гостя легко пояснив:

- Питань багато ставите, як лікар у дитячому садку прямо.

- Мабуть, що так... - обережно зізнався чоловік. - Я - психолог.

І був украй здивований, побачивши радість на обличчі дитини.

- Це чудово! Мамі дуже потрібна подружка!

Від цих слів Вова поморщився. Найменше йому б хотілося стати саме подружкою Люби. Ні, він знав, звісно, що люди нині ким тільки не стають: і тваринами, і предметами, і іншими людьми. І що вимагають до себе навіть у цьому, зміненому стані поваги. Але до нього все це, слава Богу, не стосувалося.

- А в неї немає подруг? - співчутливо поцікавився.

Павло похитав головою.

- Зовсім?

- Зовсім. Вона весь час зі мною. Або на роботі. Ну а куди мене подінеш? - якось винувато навіть промимрив хлопчик. - Інших дорослих у нас немає. А тепер ось ви є. Я зможу побути з вами, а мама піде на побачення або заведе собі подружку! Це ж чудово!

Володя жваво уявив собі, як мама цього генія йде на побачення, поки він сидить із дитиною, і чомусь здригнувся.

Утім, він уже зрозумів, що зовсім втратив голову. Від Люби? Ні. Мабуть, що в цьому їхньому мікровсесвіті.

Дивувався тому, скільки сил вклала ця тендітна, але войовнича жінка у свого єдиного сина, зумівши створити такий розумний екземпляр майбутнього людства.

Цікаво, як вона відреагує, якщо прямо сказати їй про свої думки, почуття і переживання? Чи могло йому це тільки здатися на тлі викиду адреналіну?