Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

***

/Тікоміта/

Сем шкодував, що не може роздвоїтися. Від новин голова йшла обертом, і тягли вони у різних напрямках.

У двісті чотирнадцятому повідомленні Катя писала, що перебуває в заповіднику «Птаорі», і вимагала негайно з нею зв’язатися. Слово «негайно» було виділено жирним шрифтом і облямовано двома рядками знаків оклику.

У дві тисячі першому непрочитаному повідомленні «Зара» повідомляла безвідповідальному капітану «Каселони» Олександру Райсу про те, що його корабель прямує до Королівського порту Тікоміти, і вимагала негайно внести коригування в налаштування автопілота, тому що його збої спричиняють побоювання навіть у бортового комп’ютера з функцією «ніякої паніки, поки ризик для життя пасажирів та екіпажу не досягне 50%». Слово «негайно» було написано великими літерами та виділено червоним.

Сем спробував вивчити мапу острова. На невеликому екрані прадавньої «Сігми» вона мала вигляд плямистої тканини з написами, які неможливо прочитати. Заповідник, щоправда, знайшовся легко – по суті, він займав відсотків сімдесят території Тікоміти.

Питання з пошуками Каті втратило сенс – вона могла бути де завгодно. Хіба що написати і запитати про місцезнаходження прямо… Але Сем не хотів «воскресати» занадто рано.

Йому сподобався статус туриста. Насунув кепку на очі, підняв комір якомога вище, показав вуличній камері чарівний квиток і гуляй спокійно містом, де, наприклад, у центр із закритою фізіономією не пускають – порушнику пропонують або розвернутися і топати додому, або ідентифікуватись і не заважати законослухняному суспільству жити за правилами.

Кей сказав, у місті скрізь так, але, з погляду Сема, у повітрі вчувалися зміни.

У місцевих новинах диктори променіли оптимізмом, проте їхні рухи були смиканими, а погляди – настороженими. Поліцейські флаєри з’являлися в полі зору постійно, їхня кількість зростала щогодини. Біля продуктових магазинів панувала метушня – хтось пустив чутку, що секта догралась і острів ось-ось ізолюють. Потік транспорту на розбитих вулицях ущільнився. Кей запевняв, що це просто вечоріє, тож люди поспішають додому, але Сем бачив: хлопець сам собі не вірить.

Щось назрівало. Населення навряд чи знало, що саме, але готувалося до затяжних проблем. В умовах загальної нервозності небезпечний розшукуваний тип Олександр Райс волів би довше бути «невідомим суб’єктом».

– Де тут у вас «Королівський космопорт»? – запитав він, коли спожив безліч інформації і почав складати хоч якийсь план дій.

Блідий після пологового відділення Кей присягнувся, що на Тікоміті немає жодного космопорту, а якщо кому треба посадити корабель, то використовують поле Криворукої Мері, яка одного разу положила двох далекобійників одночасно.

Сем не уточнював деталі тієї історії. Надіслані «Зірницею» координати збіглися з можливим космопортом, а все інше не мало значення.

– Це поле могли зробити в документах «Королівським»? Навіщо, Кею?

– Королівським можна зробити все що завгодно, навіть мої труси, – невесело зареготав хлопець. – Ех, паничу… Ніяк до тебе не доходить? У голові не вкладається? Імодаліс – власність короля, кожному стовпу можна надати статус «Королівського». А щодо «навіщо»… От якби до короля ломилися натовпами, у Версані захотіли б позбутися перевантаження, але напливу гостей немає. Хоча… Чув, що в заповіднику очікується небувалий потік туристів. Зараз глянемо… – Кей мало не носом уткнувся у старий на вигляд, але великий та зручний планшет місцевого виробництва. – Емі позичила, – пояснив, швидко набираючи текст запиту. – Вона сьогодні добра, в неї обслуговування на висоті. О, є. За останні три доби горде звання «Королівський» з’явилося у сімнадцяти портів Арлонської області. По одному в кожному великому місті, а в Максієні аж у трьох одразу. І на Тікоміті, звичайно. Дурні прилетять дивитися на наших кейок і ще й доплатить за елітність. Прикинь, поле Криворукої Мері навіть огородили. Тут пишуть, наступного тижня почнуть вирівнювати покриття. Цікаво, як, якщо його там зроду не було?

Сем попросив вантажівку. Пообіцяв заплатити за оренду, навіть квиток свій запропонував, але молодший із братів Край ідею не оцінив.

– Ліцензія є? Дорожники зупинять – квитком не відмахнешся. Тобто ти, туристе всемогутній, просто почапаєш далі пішки, а машину заберуть. Воно мені треба?

І все ж Сем бачив: умовити хлопця буде легко. Кей поглядав то на вікна лікарні, то на непоказну будівлю з тьмяною вивіскою «Все для дому», і від його сумнівів на межі розпачу ставало нудотно.

Сем відчув себе жадібним мільйонером у поселенні голодних тубільців і вирішив, що економити на острові не буде. За день чи два рахунок не спустошиться, там ліміт строгий, а кілька місцевих мешканців отримають своє короткочасне щастя.

– Ходімо туди. – Сем вказав на магазин. – Візьмеш, що треба Емі, а потім відвезеш мене до тієї Клишоногої Мері.

– Криворукої. Вона Криворука. – Кей пожвавішав. – У Емі все є, але там один приніс своїй у сусідню палату такого товстого смугастого не знаю кого, і Емі напевно прикро, що…

– Спокійніше, – зупинив його Сем і знову всунув йому квиток. – Візьми Емі теж когось смугастого і ворушись активніше. До Криворукої Мері їхати годину, а на твоєму транспорті півтори як мінімум.