Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (06.06)

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, ніби мене хтось кинув у бездонну яму. Паморочення не відступало, і я, на жаль, знову відчула цей знайомий, важкий тиск у голові. Часом, здається, навіть повітря стало густішим, а простір звужувався. Я не могла зрозуміти, чи це через те, що я надто перенавантажила себе вчора, чи через те, що я постійно намагаюся тримати все під контролем, навіть коли мій організм явно протестує.

Денис, який, мабуть, почув, як я тихо зітхаю в ліжку, повернувся до мене.

— Віка, все добре? — його голос прозвучав лагідно, але я помітила занепокоєння. Він уже підсів до ліжка і поклав руку мені на лоб. — Ти знову гаряча.

Я швидко відсахнулася, намагаючись приховати свою слабкість, і весело посміхнулася, хоча й боляче було рухатися.

— Та, це нічого, просто... може, ще не виспалась. Я ж не звикла прокидатися так рано на канікулах.

Денис не виглядав переконаним, але не став наполягати.

— Якщо хочеш, можу зробити тобі сніданок, — сказав він, піднявшись і прямуючи до кухні.

Я кивнула, хоча насправді не відчувала апетиту. Замість того, щоб сидіти й розслаблятись, я намагалася діяти так, ніби все в порядку. Встала з ліжка, аби не піддаватися відчуттю слабкості, і пішла в ванну. Тільки там я відчула, як ноги знову підкошуються, і мене майже кинуло у чорну прірву, але я схопилася за раковину й змусила себе стояти прямо. Мої руки тряслися, але я не дала собі дозволу відступити.

Коли я повернулась до кімнати, Денис уже приготував сніданок і поставив на стіл тарілку з омлетом і чашкою кави. Я сіла, намагаючись не показувати йому, як важко мені рухатися.

— Це виглядає смачно, — сказала я, хоча і не була впевнена, що зможу з'їсти хоча б кілька шматочків.

Денис сів поруч і уважно подивився на мене.

— Віка, не ображайся, але я все одно хвилююся. Ти виглядаєш не дуже. Якщо щось трапилось вчора, ти можеш мені сказати, я ж не намагаюсь тобі заважати. Чому не сказала, що тобі погано? Можливо, я міг би допомогти?

Я відчула, як серце стиснулося. Чи зможу я справді збрехати йому ще раз? Я вже переконувала себе вчора, що це нічого страшного. Але в його очах було таке розчарування й занепокоєння, що я відчула, як мене починає трусити.

— Просто... вчора було сонце, і я... переїла трохи, ось і все. Привикла тримати все під контролем, — я намагалася виглядати безтурботно, хоча, насправді, відчувала, як у голові темніє і ноги слабшають.

Денис стиснув губи, але не сказав нічого, просто взяв мою руку. Я відчула його погляд, але не могла зізнатися йому, що насправді була в лікарні. Ще більше хвилювати його не було сенсу.

— Не ображайся на мене, Віко, я просто хочу, щоб ти була в порядку, — тихо додав він.

Ми поснідали, але я їла мало, в основному намагаючись не впасти з-за слабкості. Після сніданку я почала відчувати, як головний біль повертається з новою силою. Мені не хотілося лягати, але знову не вистачало сил навіть сидіти.

— Я, мабуть, ляжу ще трохи, — сказала я, намагаючись зберегти вигляд спокійної і здорової.

Денис погладив мене по руці, не знімаючи погляду.

— Лежи, я на хвилинку вийду, але якщо тебе щось потурбує — відразу скажи, добре? Я за дверима.

Я посміхнулася йому, намагаючись виглядати спокійно, але в моїй душі виникла тривога. Що, як щось буде не так? Що, якщо все буде гірше?

Коли Денис вийшов, я знову закрила очі, намагаючись заспокоїтися. Паморочення не відступало. Я намагалася зберігати спокій, навіть якщо всередині мене бушували страхи. Чи не занадто я приховую? Може, потрібно було сказати Денису правду? Але я не була готова зараз. Не хотіла знову піднімати ці хвилювання.

З кожною хвилиною здавалося, що світ стає все більш важким і незрозумілим.