Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 06.06)

Після того, як Денис пішов до кімнати знову, я відчула, як хвиля слабкості накриває мене. Час від часу я намагалася не показувати йому, що зі мною не все гаразд. Але в голові знову запаморочилося так сильно, що я навіть відчула, як обличчя стає холодним. Я швидко схопилася за край ліжка і зробила глибокий вдих.

"Ти ж не можеш показати йому це. Ти ж сильна, все буде добре!" — намагалась себе заспокоїти, але голова не слухалася.

У той момент знову відчутно потемніло в очах. Я ледь не впала, але схопилася за стіну й почала повільно, тримаючись за меблі, рухатися до кухні. Мене ледь тримали ноги, але я вперто йшла вперед. Мені потрібно було триматися на ногах, якось виглядати нормальною. Але навіть цей крок був важким — кожен рух, кожен подих віддавав болем у голові.

Денис повернувся на кухню, і побачив мене, коли я вже стояла біля стільця, тримаючись за спинку.

— Віка? — його голос був сповнений занепокоєння. Він підійшов до мене й схопив за плече. — Ти ж обіцяла не робити так, тобі потрібно лежати.

— Я... я просто… хочу відчути себе нормальною, Денисе. Не переживай. Просто втомилася, — я сказала це з таким виглядом, ніби нічого серйозного не сталося, хоча серце калатало від хвилювання.

Денис стояв поруч і не відпускав мене, наче відчував, що щось не так.

— Ти не схожа на себе. Віка, це вже не смішно. Я не хочу, щоб ти знову намагалася приховати. Якщо тобі дійсно погано, скажи мені, що сталося, — він говорив м'яко, але я відчувала, як його хвилювання починає переростати в роздратування.

Я поклала руку на його, намагаючись виглядати спокійно.

— Це просто... все пройде. Знаєш, я, можливо, не досить виспалася вчора. Ти ж бачиш, які ці канікули? Стільки всього, хочеться всім встигнути. А це все така суєта, що в мене від цього голова обертом йде. — Я вимушено посміхнулася, але серце стиснулося. Мені було складно брехати йому так, щоб він не побачив.

Денис не був настільки наївний, щоб повірити в ці вигадки. Він стояв поруч, не зводячи з мене погляду, наче намагаючись прочитати мене наскрізь.

— Віка, я бачу, що ти не кажеш мені правду. Що сталося вчора? Ти намагаєшся все приховати. Це не просто втома, я бачу, що ти погано почуваєшся.

Я відчувала, як у грудях стискається тривога. Я не могла розповісти йому, що була в лікарні. Мені було страшно, і не тільки через те, що я могла його налякати. Я боялася, що все це виглядатиме серйозно, що він буде сильно хвилюватися за мене.

— Денисе, я не хочу, щоб ти переживав через дурниці, — я намагалася виглядати переконливо, але голос видавав хвилювання. — Просто, я вже казала, мені потрібно трохи відпочити, ось і все.

Він зітхнув, але цього разу вже не став наполягати. Він просто взяв мене за руку й повів назад до кімнати.

— Лягай. Я зараз принесу води і зроблю тобі чай. Якщо тобі стане краще, ми можемо прогулятися або подивитися якийсь фільм. Але тільки якщо ти справді відпочинеш.

Я мовчки кивнула і сіла на ліжко. Денис вийшов, а я почала розглядати навколо кімнату, намагаючись сконцентруватися на чомусь іншому, окрім цього постійного головного болю.

Він повернувся через кілька хвилин із чашкою чаю. Я взяла її, але ще не пила, бо руки все одно тряслися. І тут на горизонті з'явилося ще одне випробування — дзвінок на телефоні. Це була моя мама. Я глибоко вдихнула і натискала на кнопку відповіді.

— Привіт, мамо, — сказала я, намагаючись звучати нормально.

— Віка, як ти? Як почуваєшся? Ти ж не забула, що в тебе сьогодні контрольний аналіз крові, правильно? Я ж тобі нагадувала!

Я відчула, як серце затрималося на мить. Важливо було приховати правду, не викликати ще більше хвилювань. Тому я відповіла з максимальною спокійністю:

— Я все пам'ятаю, мамо. Все буде добре. Не хвилюйся, я просто трохи втомилася, і все. Зараз все нормально, — сказала я й швидко завершила розмову, не давши можливості почати нову лінію розпитувань.

Я знову повернулася до Дениса, він сидів на краю ліжка, дивлячись на мене з якоюсь невизначеною турботою. Але навіть йому я не могла сказати правду. Що було далі? Чи зможу я встояти перед усіма тими емоціями, які тримаю в собі?

Я поглянула на Дениса і знову змусила себе посміхнутися. Тільки цього разу посмішка була схожа на зусилля.