Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик"

Сергій їхав на зустріч зі слідчим, фоном бубоніло радіо: «…Ось така погода очікує, вас любі слухачі сьогодні одинадцятого листопада…»

Знову чотири одиниці. За все життя жодного разу не помічав таких збігів, та після смерті Каті схоже став занадто вразливим. Як би не було треба продовжувати жити. Катя б хотіла, щоб жив як годиться. А ще обов’язково дорікнула б за неуважність до матері. До мами. До Сніжинки.

Сергій - людина справи, раніше не помічав в собі рефлексії. Йому завжди не вистачало часу. Зараз же, постійно перебував в роздумах, хоч як і раніше працював на двох роботах. Та думки про минуле, про теперішнє безупинно роїлись, жили, пливли своїм потоком. Руки тримали шурупокрут, чи кермо, а голова перебувала на постійному зв’язку з аритмічним серцем.

Звісно він бачить, що мати висихає на очах. Йому треба більше приділяти їй уваги, частіше спілкуватись, але просто не вистачає часу.

“Не бреши… не бреши…” - зачастило серце.

Ну добре. Не вистачає сил, не знаходяться потрібні слова. Йому прикро бачити, як занепадає той кулінарний блог, як схудла, та стала тягати ногу мати. Її пригнічений стан відображається навіть на обідах, що вона все ще готує для сина. Вони ніякі.

А часу не знаходиться, бо Сергій навмисно приїжджає додому, коли у всіх вікнах вимкнено світло. А з дому їде не поснідавши - клієнт чекає. Та потім в порожній СТО сидить і байдужим поглядом шліфує плитку на стіні.

В кабінеті слідчого звичний тропічний аромат цього разу перебиває кавовий. Схоже, щойно пили каву. Сергію не пропонують. Він би не відмовився.

– Розумієте, Сергій Олександрович, справа набула резонансу. Двоє загиблих, четверо в лікарні, – слідчий ховає погляд, – журналісти знову ж таки, наче хто їх спрямовує саме сюди…

Цього разу, слідчий не проявляє того ентузіазму, що на попередніх трьох зустрічах. Тоді в нього горів мисливський азарт. Зараз же злість відчувається другим шаром за розгубленістю, за нерозумінням. Він розповідає про загальновідомі факти, про кількість постраждалих, про засилля репортажів в інтернеті, на місцевому телебаченні.

Крім поведінки та аромату кави, ще щось змінилось в цьому охайному кабінеті з сечовими плямами на стелі. Додався ще один стіл. Отже, в їх колективі поповнення. Чиїсь зелені очі з кутка уважно спостерігають за діалогом. Хтось уважно виглядає з–за кавомашини, яка стоїть на його столі. Кавомашини теж не було.

– …отже було прийнято рішення передати цю справу в область. – Закінчує слідчий свій монолог, і вибачаючись додає: – Через резонансність, розумієте?

Сергій знизує плечима. З ображеним скреготом відключається кавомашина.

Біля автомобіля його чекають.

Лівий кутик губ Василини повзе догори, правий нерухомий. Це вона так посміхається. Сергій дивиться на жінку перед собою, міцна статура, як кажуть широка кістка, овальне лице, з простуватим виразом, високі груди. Одягнена в сірий пуховик, що підкреслює її широкі плечі.  

Таку зустрінеш і погляду зачепитись нема за що. Вся стандартна, геометрично вивірена. Сергій повертає напівусмішку.

– Доброго дня. Я переймалась, щоб не проґавити, вас, – помічає подив у погляді Сергія, – ми чекали біля машини, аж тут Арішка потягнула до магазину.

– Нащо ви мене чекали?

– Як? Сніжана Петрівна нічого не сказала? Ми домовились, зустрітись на сороковини у вас. Чекаємо, чекаємо аж тут Арішкі приспічило печива. Ніколи такого й не їла раніше.

Василина показує печиво в формі різноманітних звірят. Улюблене печиво Каті. Аріна стоїть з відстороненим лицем. В калюжі, праворуч від неї синя пляма куртки вкрилась брижами.

– Так, а що ж ми стоїмо? – Сергій удав, що пригадав про зустріч, – сідайте в машину. Вітер підіймається.

Розмістились на кухні. Сергій сидів на табуретці, підпираючи холодильник. Аріна дивилась у  вікно і жувала ведмедика. Василина допомагала Сніжані Петрівні накрити на стіл, який відвинули в центр кімнати. Кухня була не те щоб затісна, скоріше як раз, як на чотири людини. Можна було б перейти в одну з кімнат, там і світліше і просторіше. Та за мовчазною згодою всі погодились розташуватись саме на кухні.

Після кладовища, з його чорними голими гілками на деревах, з хрестами що похилились, пронизливого осіннього вітру, та воронячого каркання, що розривало барабанні перетинки, хотілось затишку і тепла. Кухонна атмосфера підходила якнайкраще.

– Аріша, Сергій, нумо до столу. Борщ вже насипано, холоне, – сказала Сніжана Петрівна. – Серьожа, там в шафі пляшка горілки. Достань.

– Чому насипано, а не налито? – запитала Василина.

Вона визнавала авторитет в кухонній справі Сніжани Петрівни абсолютно, навіть у висловлюваннях.

– Тому, що справжній борщ, він густий. Це не суп і не доведи Боже якийсь капусняк. Тут навіть бульйон не рідкий, а такий, щоб ложка стояла.

Сніжана Петрівна встромила у свою миску ложку і та утрималась в вертикальному стані.

– Ну Царство Небесне. – сказала Сніжана Петрівна підіймаючи стопку з горілкою.

Сергій звернув увагу, що рука матері тремтить. А ще помітив нетерпимість.

Аріна пила узвар.