Читати книгу - "Чи це людина"

Але як можна уявити собі відсутність голоду? концтабір сам є голодом, ми самі — голод, живий голод.

По той бік дороги працює землечерпалка. Ківш, підвішений за канати, роззявляє зубасті щелепи, на мить зависає, мовби в нерішучості, а тоді налітає на глинисту, м’яку землю і жадібно вгризається в неї, а водночас з кабіни підноситься задоволена хмарка білого, густого диму. Відтак ківш піднімається знову, робить півоберта, випльовує позад себе відкушений шматок, і все повторюється спочатку.

Спершись об заступи, ми зачаровано дивимося. З кожним укусом ковша роти наші змикаються, борлаки, що жалюгідно випирають з-під в’ялої шкіри, танцюють вгору і вниз. Ми неспроможні відвести очей від цього видовища — трапези землечерпалки.

Зіґі має сімнадцять років, він страждає від голоду більше за всіх, хоча й отримує щовечора трохи баланди від свого явно не безкорисного опікуна. Він почав з розповіді про свою домівку у Відні, про свою матір, але потім збився на кухонні теми, і тепер безконечно розказує про якийсь весільний бенкет, зі справжнім жалем згадуючи, як він не доїв там третю тарілку квасолевого супу. Усі цитькають на нього, та не минає й десяти хвилин, як Бела починає описувати нам свої угорські краєвиди, кукурудзяні поля, наводить рецепт солодкої каші з підсмажених кукурудзяних зерен, зі смальцем та спеціями, і… і його проклинають, обзивають, а тоді починає розповідати хтось третій.

Яка слабка наша плоть! Я дуже добре знаю, наскільки марна ця гра нашої голодної уяви, але й сам не можу уникнути цієї пошесті, і перед моїми очима починають танцювати макарони з підливкою, що їх ми — Ванда, Лучана, Франко і я — якраз приготували у сортувальному таборі в Італії, коли нам сказали, що завтра нас повезуть сюди; ми саме їх наминали (вони були такі смачні, жовтуваті й тугі), але, почувши новину, облишили, які ж ми були дурні, які нерозумні — якби ми знали! А якби так сталося ще раз… Безглуздя — якщо є у світі щось певне, то саме це: такого з нами ще раз не станеться.

Фішер, останній з новоприбулих, виймає з кишені пакуночок, загорнений з чисто угорською ретельністю, у ньому — половина ранішньої пайки хліба. Добре відомо, що тільки Великі Номери кладуть свій хліб у кишеню; ніхто з нас, старожилів, неспроможний зберегти свій хліб понад годину. На виправдання цієї нашої неспроможності ходять різні теорії: якщо їсти хліб по трохи, він засвоюється не повністю; нервова напруга, потрібна для того, щоб, попри голод, не торкатися хліба, дуже шкідлива і спричиняє велику слабість; черствіючи, хліб втрачає свої поживні якості, а отже, що раніше його з’їсти, то ситнішим він буде; Альберто твердить, що голод і хліб в кишені — це немов доданки з протилежним знаком, які автоматично скасовують одне одного і не можуть співіснувати в тій самій особі; врешті більшість слушно вважає, що шлунок — найнадійніший сейф від крадіжок і вимагання. «Moi, on m’a jamais volé mon pain!»  [23] — бурчить Давид, плескаючи себе по опуклому череві; але він не може відвести очей від Фішера, який повільно і методично жує, від того «щасливчика», який о десятій ранку все ще володіє половиною пайки хліба: «...sacré veinard, va!»  [24]

Але день нині радісний не тільки через сонце: опівдні нас чекає несподіванка. Крім звичайного ранішнього раціону, ми бачимо у нашому бараці чудовий п’ятдесятилітровий бачок з фабричної кухні, майже повний. Темплер тріумфально дивиться на нас: це він його «організував».

Темплер — офіційний «організатор» нашої команди; у нього винятковий нюх на суп для цивільних, мов у бджіл на квітки. У нас непоганий капо, він дає йому свободу дій, і небезпідставно: Темплер, мов гончак, іде невловними слідами і повертається з безцінною новиною про те, що польські робітники з метанолового цеху, за два кілометри звідси, не доїли сорок літрів супу, бо він згірк, або ж що на запасній колії фабричної кухні стоїть без охорони вагон ріпи.

Нині супу п’ятдесят літрів, а нас п’ятнадцятеро, включно з капо та форарбайтером. Це по три літри на ніс; по одному з’їмо опівдні, крім звичайного раціону, а ще по два літри ходитимемо в барак по черзі пополудні, і нам буде винятково виділено п’ять хвилин перерви в роботі, щоб підкріпитися.

Хіба можна бажати більшого? Навіть робота здається нам легкою, з надією на два літри густої теплої юшки, які чекають нас у бараці. Час від часу до нас підходить капо і питає: «Wer hat noch zu fressen?»  [25]

Це не насмішка, не глузування — оце наше наминання стоячи, похапцем, обпікаючи рот і горло, не даючи собі дихнути, і справді більше схоже на те, як «жеруть» тварини, ніж як «їдять» люди, благоговійно сидячи за столом. «Fressen», «жерти» — це і є відповідне слово, яке ми зазвичай вживаємо.

Майстер Ноґалла все це бачить і заплющує очі на нашу відсутність на робочому місці. Майстер Ноґалла теж здається голодним, і якби не соціальні умовності, він, можливо, не відмовився б від літру нашого гарячого пійла.

Приходить черга Темплера, якому за всезагальною згодою виділено п’ять літрів з дна бачка. Бо Темплер не тільки добрий «організатор», він також спроможний поглинути неймовірні кількості баланди, у нього унікальна здатність випорожнювати кишківник за бажанням і заздалегідь перед можливістю багато поїсти, і завдяки цьому ємність його шлунку просто вражає.

Цим своїм талантом він слушно пишається, і про нього знають всі, включно з майстром Ноґаллою. Оточений вдячністю загалу, наш доброчинець Темплер зачиняється на кілька хвилин у нужнику, звідки виходить радісний і готовий, а тоді, у супроводі всезагальної зичливості, прямує насолодитися плодом трудів своїх:

— Nu, Templer, hast du Platz genug für die Suppe gemacht?[26]

Після заходу сонця лунає сирена Feierabend, кінця робочого дня; і оскільки всі ми принаймні на кілька годин ситі, ніхто не свариться, ми почуваємось добрими, капо не має бажання нас бити, і ми можемо думати про наших матерів та дружин, чого ми зазвичай не робимо. І кілька годин ми можемо почуватися нещасливими так, як почуваються нещасливими люди вільні.

По цей бік добра і зла

Нам була властива невиправна схильність вбачати в кожній події символ і знак. Уже на сімдесят днів затримувалася Wäschetauschen, тобто церемонія зміни білизни, і наполегливо кружляла чутка, що змінної білизни бракує з тієї причини, що через наближення лінії фронту німцям стало неможливо транспортувати в Аушвіц нові вантажі, а тому визволення вже близько; паралельно ходила протилежна інтерпретація, буцімто затримка зміни білизни є певним знаком цілковитої ліквідації табору найближчим часом. Але зміна білизни таки відбулася і, як звикле, концтабірне керівництво подбало про те, щоб це сталося несподівано і одночасно в усіх бараках.

Бо треба знати, що в таборі тканина — річ дефіцитна і становить цінність; а єдиним способом для нас роздобути собі шматину, щоб витирати ніс або зробити онучу, є відрізати полу сорочки якраз в момент зміни білизни. Якщо сорочка з довгими рукавами, відрізають рукави; якщо ж ні, то задовольняються прямокутником з подолу або ж відпорюють одну з численних латок. У кожному разі потрібно трохи часу, щоб роздобути голку з ниткою