Читати книгу - "Чи це людина"

поріг свідомості і позбавляючи радощів дрімоти. Es wird bald ein Uhr sein: майже перша година. Ці слова, мов ненажерливий і швидкоплинний рак, вбивають наш сон і стискають серце тривожним передчуттям; ми прислухаємось до вітру, який свистить надворі, і до легенького шелесту снігу за вікном, es wird schnell ein Uhr sein. Кожен ще чіпляється за свій сон, щоб він його не покинув, але всі наші чуття вже напружені від жаху перед сигналом, який ось-ось пролунає, він уже за порогом, він уже тут…

Ось він. Щось стукнуло об скло — це майстер Ноґалла кинув у вікно сніжку, а тепер невблаганно стоїть за дверима, тримаючи годинник, повернутий циферблатом до нас. Капо підводиться, потягується і каже тихим голосом, не сумніваючись, що його послухають: «Alles heraus», — усім вийти.

Ох, якби можна було заплакати! Ох, якби можна було стати з вітром віч-на-віч, як колись, як рівний з рівним, а не так, як тут, мов позбавлені душі хробаки!

Ми виходимо, кожен підбирає свій лом. Резник втискає голову між плечі, натягає собі на вуха шапку, підносить лице до низького і сірого неба, з якого вихором сиплеться невблаганний сніг: «Si j’avey une chien, je ne le chasse pas dehors  »[21].

Хороший день

Переконаність у тому, що життя має якусь мету, закорінена в кожній людській клітині, це властивість людської сутності. Вільні люди по-різному називають цю мету і багато думають та сперечаються про її природу; для нас же питання це виглядає простіше.

Тут і нині нашою метою є дотягти до весни. Про інше ми тепер не дбаємо. За цією метою поки що немає іншої мети. Вранці, коли ми шикуємось на аппельпляці і безконечно дожидаємось часу виходу на роботу, а кожен подув вітру проникає нам під одяг і струшує нестримним дрожем наші беззахисні тіла, і все навколо нас сіре, і ми самі сірі, вранці, коли ще темно, усі ми вдивляємось у небо на сході, щоб вгледіти там перші ознаки теплішої пори року, і щодня коментуємо схід сонця: нині трохи раніше, ніж вчора, нині трохи тепліше, ніж вчора, через два місяці, через місяць холод трохи попустить, і в нас буде на одного ворога менше.

Коли нині сонце зійшло з-поза багнистого горизонту, воно вперше було чисте і яскраве. Це польське сонце, холодне, біле і далеке, воно ледь нагріває шкіру, але коли воно очистилось від останніх клаптів туману, безбарвним скупченням людей пробіг шепіт, і коли я теж відчув, як тепло проникає крізь одяг, то зрозумів, як можна поклонятися сонцю.

— Das Schlimmste ist vorüber, — каже Ціґлер, піднімаючи до сонця свої гострі плечі: найгірше минуло. Поруч з нами — гурт греків, тих неперевершених і страхітливих солунських євреїв, затятих, злодійкуватих, мудрих, безжалісних і солідарних, вперто налаштованих вижити, немилосердних супротивників у боротьбі за життя; тих греків, які займають найкращі місця на кухні і на роботі, яких поважають навіть німці і бояться поляки. Вони вже третій рік у таборі, і ніхто краще за них не знає, що таке концтабір; тепер вони стоять, зімкнувшись колом, плече до плеча, і співають свої безконечні монотонні пісні.

Грек Фелісіо знає мене: «L’année prochaine à la maison!» — кричить він мені; і додає: «…à la maison par la Cheminée!»  [22] — Фелісіо був у Біркенау. І вони далі співають, тупають ногами в ритм, упиваються піснями.

Коли ми врешті вийшли за великі концтабірні ворота, сонце стояло вже досить високо, а небо було ясне. Опівдні видно було гори; на заході височіла, знайома і несумірна, дзвіниця Аушвіца (тут є дзвіниця!), а навколо видніли аеростати загородження. Дими з Буни нерухомо зависли в холодному повітрі, видно було навіть вервечку низьких пагорбів, вкритих зеленими лісами; і нам стислося серце, бо всі ми знаємо, що там розташоване Біркенау, там загинули наші жінки, і невдовзі ми самі там загинемо; але бачити його ми не звикли.

Вперше ми помітили, що тут теж обабіч дороги простяглися зелені луки — адже коли сонця нема, лука не здається зеленою.

Але Буна — ні, Буна безнадійно та посутньо сіра і тьмяна. Це безконечне плетиво заліза, бетону, багна і диму само собою є запереченням краси. Її вулиці і будівлі мають такі ж назви, як і ми, що складаються з чисел і літер, або ж нелюдські, зловісні імена. У межах огорожі не росте ані травинка, земля насичена отруйними соками, настояними на вугіллі та нафті, живими там є тільки машини і раби, причому перші живіші від других.

Буна завбільшки з місто; крім німецького керівництва та техніків, там працює сорок тисяч іноземців, і розмовляють там п’ятнадцятьма-двадцятьма мовами. Усі ці іноземці живуть в кількох таборах, зосереджених навколо Буни: це табір англійських військовополонених, табір українських жінок, табір французьких добровольців і ще інші, про які ми не знаємо. Сам наш концтабір (Judenlager, Vernichtungslager, Kazett) дає десять тисяч робітників з усіх країн Європи; ми — раби рабів, нами можуть верховодити всі, а нашим ім’ям є номер, витатуюваний на руці і пришитий до грудей.

Карбідну вежу, яка вивищується посеред Буни і верхівку якої рідко видно серед туману, спорудили ми. Цеглу, з якої вона збудована, ми називали Ziegel, briques, tegula, cegli, kamenny, bricks, téglak, а скріплена вона ненавистю, ненавистю та розбратом, наче Вавилонська вежа — ми так її й називаємо: Babelturm, Bobelturm; і ненавидимо в ній божевільну манію величі наших хазяїв, їхню зневагу до Бога і до людей — до людей, якими є ми.

І всі ми, навіть самі німці, нині відчуваємо, що над цим кам’яним блюзнірством, над цією нахабною спорудою, збудованою на змішанні мов і зведеною як виклик небесам, висить, як у давній казці, прокляття, але не трансцендентне і божественне, а іманентне й історичне.

Як покаже час, фабрика Буни, з якою німці морочилися чотири роки і на якій ми страждали й гинули в незліченних кількостях, не виробила навіть кілограма синтетичного каучуку.

Але нині у неодмінних калюжах, на поверхні яких тремтить веселкова плівка нафти, віддзеркалюється ясне небо. З труб, колод, котлів, які ще не позбулися нічного заморозку, скрапує роса. Розрита земля котлованів, купи вугілля, бетонні блоки видихають легкий туман зимової вологи.

Нині хороший день. Ми оглядаємось навколо, немов сліпі, які прозріли, і перезираємось. Ми ніколи не бачили один одного у сонячному світлі. Дехто усміхається. Якби лиш ми були не такі голодні!

Бо такою вже є людська природа — біль і страждання, зазнані одночасно, не становлять сукупної суми у нашому відчутті, а менші ховаються за більшими, згідно з чітко визначеним законом перспективи. Це для нас дар Божий, бо дає змогу якось жити у концтаборі. Це також причина того, чому у вільному житті так часто говорять, що людині годі догодити; але річ тут не так у нездатності людини до стану абсолютного блаженства, як у завжди недостатньому усвідомленні складної природи стану нещасливості, і саме тому причинам цього стану, численним і з різним ступенем важливості, дається одна-єдина назва — назва найважливішої причини; а коли причина ця волею випадку щезає, ми з болем помічаємо, що за нею є ще одна, а за тією — ще і ще інші.

Тому варто було холодові, який цілу зиму здавався нам єдиним ворогом, зникнути, як