Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Пальці повільно ковзнули по гладкому руків’ю меча, прихованого під плащем. Тінеріз здавався холодним, навіть крізь тканину, але ця холодність тепер не лякала, а радше змушувала насторожитися. Еріон відчував, як думки, немов павутиння, обплітали його свідомість, щоразу повертаючи його до однієї думки: він тепер пов’язаний із цим мечем. Зв'язок був сильнішим, ніж просто володіння зброєю. Це було щось глибше, щось, що вабило й лякало водночас.

Він ковтнув останній ковток напою, гарячий присмак якого обпік горло і здавалося, розганяв туман у голові. Але, незважаючи на це, відчуття важкості у грудях нікуди не зникало. Чи варто було йти далі? Чи варто було взагалі братися за цей меч? Відповіді, здавалося, зникли в густій темряві ночі, що чекала його за дверима таверни.

Зітхнувши, Еріон піднявся. Стіл скрипнув, коли він обіперся на нього рукою. Тяжкість напою та ще важча втома тягнули його до землі, але він змусив себе рухатися. Він пройшов повз барну стійку, киваючи Бореві. Старий таверник лише хмикнув, спостерігаючи, як юнак, що тримав у собі щось більше, ніж міг витримати будь-хто інший, вийшов у ніч.

Прохолода ночі обдала його обличчя, наче холодний ляпас. Ліхтарі, що стояли вздовж вузьких вулиць Лендорна, горіли слабким жовтим світлом, кидаючи химерні тіні на кам’яну бруківку. Тіні нагадували йому про меч. Він притиснув його ближче до себе, відчуваючи, як темрява клинка мовби резонує з тінями навколо, живучи своїм життям.

Його кроки лунко віддавалися вогкою бруківкою, а серце калатало, мов у пастці. Тінеріз відчувався важким біля його боку, і кожен рух здавався відлунням чогось невидимого.

Раптом тишу розірвала мелодія. Ніжна, тягуча, вона лунала ніби зсередини міста, але водночас з кожного його закутка. Пісня, що одразу змусила його зупинитися. Знайома? Так, але як? Її мотив здавався таким близьким, що Еріон відчув, як у його свідомості щось тьмяне починає оживати.

Голос співака був старий, втомлений, але сповнений дивного тепла. Слова розливалися в повітрі:

«Тіні крізь століття йдуть,
В них загублений шлях знайдуть.
Чи зупиняться вони,
Чи приймуть крик нічної тьми?»

Еріон зупинився, прислухаючись до кожного звуку. Він озирнувся, намагаючись знайти джерело. Вулиці були порожні. Голос продовжував співати, але тепер мелодія змінилася. Слова втратилися у звуках, але відчуття, що залишила пісня, залишалося сильним. Це був заклик. Або попередження.

Мелодія обірвалася так само раптово, як і почалася. Здавалося, ніч ковтнула її, залишивши тільки дивне відчуття втрати. Еріон кілька хвилин стояв нерухомо, намагаючись зрозуміти, що це було. У його грудях наростав неспокій, ніби щось чекало його попереду.

Переходячи від одного тьмяного провулку до іншого, Еріон намагався йти прямо, але алкоголь і втома тягнули його вбік, і він постійно то спотикався об виступи каміння, то зачіпав похилені стіни будинків. Провулок розчинився перед ним, і тут він відчув різкий удар у плече. Він наштовхнувся на перехожого, який раптово з’явився з темряви.

- Дивись, куди йдеш, — холодно пробурчав незнайомець, швидко озирнувшись на Еріона. Його очі блиснули в напівтемряві, але, не чекаючи на відповідь, він продовжив свій шлях, зникаючи в темряві вуличних лабіринтів. Еріон пробурмотів щось собі під ніс і рушив далі, не звертаючи уваги на інцидент, проте відчув, як незнайомець кинув на нього швидкий, пронизливий погляд, перш ніж зникнути.

Йдучи далі, він обертався на кожен звук: потріскування старого дерева під вікнами, відлуння власних кроків, шурхіт нічного вітру, який відчутно проникав у його одяг. Кожен крок ніби нагадував про тінь, яка переслідувала його не тільки в думках, а й фізично, у темних провулках. Дорога до прихистку здавалася довшою, ніж зазвичай. Нарешті він побачив знайомий дверний проріз — дерев’яні двері, які, здавалося, ледве трималися на своїх петлях, приховані в кінці вологого й вузького коридору між двома високими будівлями. Еріон підійшов, ковзнувши рукою по холодному дереву, і відчинив двері, ступивши всередину.

Прихисток зустрів його тихою, затишною прохолодою. Кімната була невелика, зі старими кам’яними стінами, на яких подекуди виступав мох. На протилежній стіні світилася ледь помітна лампа, підвішена на іржавому ланцюжку. Її тьмяне світло м'яко падало на кімнату, відкидаючи довгі тіні, які лише підкреслювали відчуття ізольованості.

Уздовж однієї стіни стояла низька дерев’яна лавка, яку він використовував як ліжко, вкрите старою, потертою ковдрою. На підлозі, що складалася з кам'яних плит, стояла невелика діжка з водою, над якою висів шматок тканини, що слугував імпровізованим рушником. Поряд лежала вицвіла шкіряна сумка з його небагатьма речами: дещо з одягу, кілька запасних ножів, трохи їжі і клаптик тканини, у який був загорнутий шматок хліба.

Біля входу стояв невеликий стіл, на якому Еріон зберігав старі карти міста, зв’язки ключів, що не раз допомагали йому у проникненні в різні місця, і свічку. У дальньому кутку лежала пара запиленого взуття, яке давно просилося на заміну. Запах у прихистку був специфічний: суміш вогкості, старих дерев’яних меблів і тонкого аромату трав, які Еріон збирав для заспокоєння або лікування.

Після важкого дня цей маленький куточок здавався йому єдиним місцем, де він міг залишитися сам на сам зі своїми думками, подалі від галасу міста і переслідувачів. Зітхнувши, він зняв плащ і обережно поставив Тінеріз біля лавки, відчуваючи, як його тіло поступово звільняється від напруги. У цьому скромному притулку Еріон міг дозволити собі відпочити, знаючи, що тут, хоч на короткий час, він у безпеці.