Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Під «мужиком» не треба тут розуміти селянина, бо московське духовенство скоро обернулося в замкнену касту, і священиком міг бути лише син священика. Отже, до Геннадія приводили сина священика. Той факт, що багато московських священиків не вміли читати–писати, офіційно стверджено в резолюціях «Стоглавого Собору» 1551 р. Такий стан тягнувся довгий час. Навіть в XVII ст. Москвини вважали освіту (світську) «делам сатани», «дьявольскім іскушенієм» (П. Морозов. «Теофан Прокопович»).

Для порівняння пригадаймо, що В ТОЙ САМИЙ ЧАС чужинці, розмовляючи з нашими звичайними монахами в Києві, дивувалися їхньому доброму знанню європейських богословських та філософських творів; дивувалися, що вони знали добре мови латинську та грецьку (мови науки і філософії). Тоді наші монахи та священики в оригіналі читали європейські твори, і не лише читали, але й самі писали великі наукові, теологічні трактати. Чимало з них мали свої власні великі бібліотеки. Ба, навіть наші селянки вміли читати — писати, як про це свідчить П. Алепський, Ю. Юст та інші чужинці.

Київський митрополит Петро Могила пропонував в 1640 р. московському цареві прислати українських теологів до Москви, щоб вони заклали там школу для вишколення священиків. Москвини не захотіли. В 1645 р. був у Москві грецький митрополит Теофан. Він намовляв царя заснувати школу для священиків; він навіть прислав вченого теолога архимандрита Бенедикта. Москвини його не прийняли. Аж в 1649 р. українці заснували першу в Московщині школу, завдяки енергійній допомозі міністра Ф. Ртіщєва, який був у Києві і зрозумів політичні наслідки московського дикунства. Цар, загрожуючи карами, наказав боярам посилати дітей до тої школи. Москвини зчинили бурю протестів, доказуючи, що та школа зіпсує правдиву віру, бо навчає таких, напр., єретичних наук, як латинська мова. За пару років ту школу закрили. Коли ж два учні поїхали довчатися до Києва, то москвини просили царя заборонити тим учням повернутися до Московщини, бо вони привезуть єретичні думки, а Бог покарає за це Московщину (А. Пипін. «Історія рускай літератури»).

Як московські єпископи виховували у своїх вірних пошану до священика, видко з того, що вони (єпископи) за несплату священикам данини єпископові наказували такого священика «сєчь розґамі» прилюдно по голому тілі. Не дивно, що москвини вірять, ніби зустріч із священиком віщує лихо, а щоб те лихо відвернути, плюють священикові вслід. Побожний нарід! Щоб прискорити Богослужбу, в московських церквах диякон говорив ектенію, священик «возглашав», дячок читав псалом, і все це робили всі три нараз. Ніхто з них не турбувався, чи люди чують, чи розуміють, аби лишень не пропустити нічого, що приписує «Служебнік». Зрештою, і вірні були більш зайняті балачками між собою (навіть сварками), ніж тою службою Божою.

Московські священики, будучи кров від крови, кість від кости свого народу, очевидячки, мали ту саму вдачу і той самий світогляд, що і їхній нарід. Метою їх (священиків) життя був повний шлунок — перш за все і понад все. Московський публіцист В. Бєлінскій пише, що московський піп був у них символом «абжорства, скупасті, нізкапаклоннічєства, нєвежєства і бєсстидства» (ненажерства, скнарства, підлабузництва, неуцтва, безсоромности). Ще треба додати, що в православних губерніях імперії в 1867 р. було священиків у шість разів більше, ніж у католицьких та протестантських губерніях (В. Ключєвскій).

Московську «побожність» задокументовано офіційно в їхньому т. зв. «Стоглаві». В ньому читаємо: «священики завжди п’яні і в церкві сваряться найогиднішими словами; вони навіть б’ються в церкві. А на них і вірні взоруються: в церкві в шапках стоять, над службою Божою глузують і її не слухають, а розмовляють між собою і сваряться, вживаючи сороміцьких слів. Чому б ні — та ж царі, патріярхи, єпископи і священики так роблять! Чи є в світі хоч один, якийсь найдикіший нарід в Африці, який поводився б так у своїх і храмах? Напевно, нема.

«Боґолюбівий, хрістіанскій народ–Боґоносєц» (епітет, що його давала московська інтелігенція своєму народові) за кожної нагоди руйнував і грабував церкви, монастирі, дер і поганив святі книги, ікони, ризи. І не лише темний нарід, але й аристократія та царі. Сотки таких фактів з XVI–XVIII ст. наводить «Павєстваваніє а Расіі», аз 1917–57 років занотовані в спогадах очевидців та в офіційних документах. Різниця між XVI і XX ст. лише та, що в XVI ст. москвини не мали ще в своїх пазурах немосковські святині, ще не підбили Україну та інших сусідів і тому могли нищити лише свої святині. Але після XVI століття москвини вже мали некосковські землі і тому залишили свої святині з спокою, а з подвійною запеклістю нищили святині підбитих народів (більше про це в XXVII розділі). Наведемо кілька прикладів з «Повєстваванія».

«В постові в 1611 р. ростовці вдерлися до катедрального собору, порубали золоту «раку» (труну) св. Лаврентія на кусники, пограбували і зруйнували всю церкву, з митрополита здерли і потоптали ризи, а одягнули на глум у смердюче лахміття. Те саме зробили москвини перед тим (у 1605 р.) з патріярхом Іовом. «Івашка Заруцький» із своїми людьми Дівочий монастир сплюндрували, образи потоптали, чорниць оголили і з ними «блуд мєлі». «Стєнька Разін із своїми людьми під час служби Божої буйствовали, блюзнірили, а по службі Божій катували і вбивали священиків та забирали з церков усі золоті і срібляні речі». «Ваєвода М. Салтиков начал єво (патріярха Гермогена) пазоріті і руґаті і ножом хатячі єво рєзаті» (т. V).

Точнісіньку аналогію бачимо в роках 1917–57 з тою різницею, що сучасні стенькі зробили великий «прогрес». Напр., Пьотр І конфіскував лише дзвони (робив з них гармати), а сучасні пєтри конфіскують «всьо пад мєтьолку», а храми руйнують чужі, особливо історичні, як, напр., наш Михайлівський монастир, збудований у XII ст. і розбудований гетьманом І. Мазепою; тут до релігійних спонук додалася головна — національна.

Монастирі, що їх засновували москвини в гущавині своїх лісів, силою обставин ставали адміністративними осередками, бо ігумен з братією мусив керувати економічним, а з того і політичним життям околиці. З плином часу такі монастирі виростали на міста, і світська влада набирала переваги. Монастирі мали свою землю і своїх кріпаків та ремісників, на яких світська влада не поширювалася і не могла брати з них державних податків. На ґрунті цього виникла боротьба між церковною і державною владою. Але державна влада мала збройну силу, і тому московські єрархи вибрали інший шлях, щоб забезпечити свій добробут: вони продали державі незалежність Церкви за ціну добробуту церковних єрархів. Московська Церква визнала беззастережно зверхність держави над Церквою. Пізніше це оформилося і правно. В «Сводє Законов Россійской імперії» написано, що найвища