Читати книгу - "Володар Світла"

Пройшовши крізь ці двері, князь опинився в багато оздобленій капличці. Над вівтарем-пультом жеврів екран, оперезаний бронзовим нагом із власним хвостом у зубах.

Жрець тричі вклонився.

— Чолом тобі, правителю всесвіту, найможніший із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств. Із пупа твого пнеться лотос, руки твої збурюють океани, ноги твої за три кроки...

— Підтверджую, правду речеш, — перервав його Брахма. — Благословлено тебе й почуто. А тепер іди собі.

— ?

— Саме так. Сем, без сумніву, платить тобі за приватну розмову, хіба ні?

— Владарю...

— Годі! Геть!

Жрець похапцем уклонився й вийшов, зачинивши за собою стелаж.

Брахма вивчав Сема, одягненого в темні джодпури[59] й каміз[60] кольору небесної блакиті, із синьо-зеленим земельським тюрбаном на голові, підперезаного тьмяним залізним ланцюгом, на якому висіли пусті піхви.

Сем і собі вивчав свого візаві, що стояв на чорному тлі в пір’яній накидці поверх легкого кольчужного комбінезона. Під горлом накидку тримала застібка з вогняного опалу. На голові Брахма мав пурпурову корону, де пульсували аметисти, а в правиці держав берло, увінчане дев’ятьма таланними самоцвітами. Очі його парою плям темніли на темному виді. Десь поза ним лагідно бренькала віна.

— Сем? — мовив він.

Сем кивнув.

— От силкуюся вгадати, хто ти насправді, владарю Брахмо. Мушу визнати, що не можу.

— Саме так і годиться, — сказав Брахма, — коли ти — бог, який був, є і завжди буде.

— Гарне в тебе вбраннячко, — зауважив Сем. — Нічогеньке таке.

— Дякую. Мені важко повірити, що ти досі живий. Я тут перевірив — а ти ж півстоліття не звертався по нове тіло. Ризикуєш...

Сем знизав плечима.

— Життя сповнене ризику, випадковості, непевності...

— Правда, — погодився Брахма. — Прошу, візьми стільця й сідай. Улаштовуйся зручніше.

Сем так і зробив. Коли знову підвів очі, Брахма вже сидів на високому престолі, вирізьбленому з червоного мармуру, над яким нависав балдахін такого ж кольору.

— На вигляд не вельми зручно, — зауважив гість.

— Поролонова подушка, — відповів, усміхнувшись, бог. — Кури, якщо хочеш.

— Дякую.

Сем видобув із кисета на поясі люльку, дбайливо її натоптав і розкурив.

— Що поробляв увесь цей час, — спитав бог, — відтоді, як полишив небесне сідало?

— Плекав власні сади[61], — відказав Сем.

— Таких нам якраз бракувало в секції гідропоніки. Власне, і тепер твоя поміч нам навряд чи завадила б. Розкажи-но більше про своє перебування серед людей.

— А, таке... Полюю на тигрів, сварюся із сусідніми царками за кордони, тримаю в тонусі гарем, бавлюся ботанікою... Живу собі потроху. Сили мої вже не ті, і я знову хочу назад свою молодість. Та, як я зрозумів, щоб її повернути, мушу пройти проціджування мізків. Чи це правда?

— Певною мірою.

— І навіщо, дозволь запитати?

— Щоб верх взяло над злом добро[62], — з осміхом мовив бог.

— Припустімо, я злий, — почав Сем. — Як саме наді мною візьмуть верх?

— Тобі доведеться відробити свій кармінний тягар у нижчій подобі.

— А чи не пам’ятаєш, бува, конкретних цифр — відсотка тих, над ким беруть верх, проти тих, хто бере?

— Я-то всезнавець, ти й не сумнівайся, — відказав Брахма, позіхаючи й прикриваючись берлом, — але, правду кажучи, саме ці цифри підзабув.

Сем пирхнув.

— То, кажеш, у Небеснім Місті є вакансія садівника?

— Так, — підтвердив Брахма. — Не хочеш спробувати?

— Та й не знаю. Може, і так.

— А може, і ні, га?

— А може, і ні, — погодився Сем. — За давніх часів цього воловодіння з мізками не було. Якщо хтось із Перших хотів поновлення, то оплачував собі тіло й одержував послугу.

— Давні часи вже в минулому, Семе. На порозі нова доба.

— Так можна й подумати, ніби ви прагнули усунути всіх Перших, хто не став до ваших лав.

— У пантеоні вистачить місця багатьом, Семе. Знайдеться й тобі ніша, якщо ти тільки захочеш її посісти.

— А якщо ні?

— Тоді подавай заявку на тіло в Палаті карми.

— А якщо я оберу божественність?

— Тоді твого мозку не зондуватимуть. Кармовладцям звелять обслужити тебе швидко та якісно. Пришлють летючу машину, яка забере тебе на Небеса.

— Від такого хоч-не-хоч замислишся, — визнав Сем. — Я досить-таки люблю цей світ, хай він і борсається в темній добі. З другого боку, ця любов ніяк не допоможе мені насолоджуватися всім тим, чого я бажаю, якщо мене приречуть на справжню смерть або блукання джунглями в мавпячій подобі. Та не надміру я люблю й штучну досконалість, таку, що панувала на Небесах, коли я був там востаннє. Дай-но пометикую хвильку.

— Вважаю цю нерішучість проявом зарозумілості, — заявив Брахма. — Коли вже зробили аж таку пропозицію...

— Знаю, і, либонь, на твоєму місці вважав би так само. Але якби я був богом, а ти — мною, то, поза сумнівом, я б милосердно помовчав трохи, поки людина обдумує рішення чималої ваги щодо свого життя.

— Семе, але ж ти й варивода! Хто б іще змусив мене чекати, коли його безсмертя висить на волосині? Ти ж не надумав, бува, зі мною поторгуватися?

— Ну, у моїй сім’ї завжди вміли продати слона, і я таки дуже прагну дечого.

— І чого ж?

— Відповідей на кілька запитань, які вже давненько не дають мені спокою.

— А саме?

— Як ти знаєш, понад століття тому я припинив ходити на засідання старої Ради, бо вони перетворилися на довжелезні збіговиська, де ухвали свідомо відкладали та які стали насамперед приводом для Гулянки Перших. Не те щоб я був проти гулянок. Власне, півтораста років я їх відвідував, аби тільки знову хильнути добрячого земного бухла. Та мені здавалося, що нам слід щось робити з пасажирами, а так само з нащадками наших численних тіл, замість кинути їх напризволяще в лихому світі на шляху назад у дикунство. Мені здавалося, що нам, членам екіпажу, слід допомагати їм, прилучати до корисних технологій, які ми зберегли, замість вибудовувати собі неприступний рай,