Читати книгу - "Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча"

Однак спроби затвердити комерційний прапор як державний вступили в суперечності з кольорами імператорського штандарта і нерідко сприймалися в штики.

Із триколором траплялися і дипломатичні казуси. Відомо, наприклад, коли в 1858 році у Парижі під час укладання важкого для Росії Паризького трактату (після поразки у Кримській війні) у присутності російських урядових і військових чинів були вивішені російські комерційні морські прапори. Це російська громадськість і сам імператор сприйняли як недружній до Росії жест (білий, синій і червоний кольори були національними кольорами Франції, що перемогла!).

Важливим у суперечці про національні російські кольори є й той факт, що всі російські прапори були створені під впливом західних традицій.

Петру I цілком справедливо дорікають у надмірному захопленні та сліпому наслідуванні всього західного. Мало кому відомо, що на початку XVIII століття Пьотр I, крім торговельного й Андріївського, вигадав ще один прапор — кейзер-прапор, або прапор Цісарський, як його іноді називають у Морському статуті 1720 року. При цьому кейзер-прапор за малюнком та ідеєю був дуже схожий на прапор Великої Британії (особливо в його шотландському варіанті).

Очевидно, все викладене вище й надало підставу російському філософові й публіцистові князю Н. Трубєцкому назвати Російську імперію з її готовністю бездумно копіювати все західне “антинаціональною монархією”: “Вже при Пєтрі I вироблені відповідні палацові церемоніали, прийняті голландські кольори стягу, згодом на мелодію голландської великодньої покладено гімн “Боже, храни царя”. Однак до уніфікації цієї держави було ще далеко. Ще понад сто років мала вона характер радше федеративно-унійний”.

Такою є історія російського державного прапора.

Нині відповідно до урядових постанов у Росії як державний затвердили біло-синьо-червоний прапор. Проте чимало людей здогадуються, що цей прапор має мало підстав називатися “російським національним”.

Як і сто років тому, росіяни повертаються до питання про національну і державну символіку. Безумовно, геральдичні дискусії минулого мають бути проаналізовані та враховані. Однак не варто забувати і про те, що якщо форма державного прапора може бути введена урядовим указом, то національні кольори входять у народну свідомість не внаслідок суперечок фахівців або чиїхось розпоряджень, а як наслідок національного самосприйняття, як підсумок певних культурних та історичних традицій, яких у Росії якраз і не вистачає.

Уявлення багатьох росіян про гусарів сформувалося переважно з численних художніх книжок, театральних вистав, кінофільмів, таких як “Гусарська балада”, “Ескадрон гусар летючих”, “Про бідного гусара замовте слово” та багатьох інших. У них оспівується гусарська завзятість, відчайдушна сміливість, безшабашність, запал, яскрава індивідуальність цих сміливців. Гусари вважалися й досі вважаються красою і гордістю російської армії.

Однак насправді гусарські полки не були російськими. Гусари комплектувалися з рекрутів, що їх набирали головно в Україні. У гусарських полках служило чимало сербів, молдовців, албанців, угорців, переселених царським урядом у середині XVIII століття на землі півдня України, у так звані Нову Сербію і Слов’яносербію, але основну масу становили саме українці. П. Бенкендорф у своїй “Краткой истории лейб-гвардии гусарского Его Величества полка” зазначає: “У 1762 році, у день вступу на престол Імператриці Єкатєріни II, гусарських полків було вже 12, і всі вони оселялися на півдні Росії, тобто в Україні і Малоросії”.

Перші гусари, як особливий рід кавалерії, з’явилися у XV столітті в Угорщині. Там так називали кінних воїнів угорського дворянського ополчення, яке поділялося на роти, по 20–25 вершників. Угорською huszar означає “один із двадцяти”, звідси і назва. Наслідуючи угорців, багато держав Європи — Польща, Австрія, Пруссія, Франція — ввели у своїх арміях гусарські частини. У Росії окремі іррегулярні формування гусарських частин почали створювати ще в XVII столітті за зразком польських гусар. Однак до складу регулярної армії вони ввійшли лише у другій половині XVIII століття.

У 1765 році, після ліквідації українського Слобідського козацького війська, було утворено п’ять поселенських гусарських полків із колишніх слобідських полків: Охтирський, Ізюмський, Сумський, Острогозький і Харківський.

Угорські гусари (1762 і 1830 роки)

Ось як описує перетворення козаків на гусарів український письменник Г. Квітка-Основ’яненко: “Таких бравых молодцов зачем оставлять казаками? Переименовали и переодели их в гусары... Одно и то же — одна удаль, одна думка: бить неверных без пощады, своих не выдавать и в случае нужды, неравного боя с неприятелем помогать соседям по домашней жизни... В походе веселы, куражны, исправны, храбры, неприятеля гонят. Домой идут веселы, иначе, всем довольны, хозяйство их процветает, с девчатами женихаются, и как по походам намоскалились, то слабеньких и одурачивают. Девчатам прибавилось забот: все песни были про казаченьков; теперь те же молодцы, да перевернуты в гусары, не ладятся песни, давай сочинять новые. Много и скоро явилось новых; вот сколько помню: