Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Цих голландських кальвіністів неможливо порівняти з американськими пуританами, які, натхненні Біблією, ототожнювали себе з народом Ізраїлю у спробах уподібнити собі людей іншої касти, іншого віросповідання й іншого кольору шкіри, які проживали в Новій Голландії. У них вони вбачали ханаанців Старого Заповіту, яких Господь вручив обраному народові для їхнього знищення та підкорення[96]. Натомість очевидно, що вони постійно докладали зусилля, аби покликати до себе місцевих негрів та індіанців, і зусилля ці здебільшого приносили успіх. Утім, такому ставленню не вистачало, здається, доброзичливої поблажливості та близькості — тих почуттів, які католицька церква, поза сумнівом, більш універсальна або менш закрита, ніж протестантизм, уміє вселити у людей, навіть коли відносини, що існують між ними принаймні зовні, небездоганні.

Саме тому, здається, голландці й не змогли здобути стільки відданих прозелітів своєї віри, скільки зуміли португальці для католицької релігії, не докладаючи надмірних зусиль. Свідками цього є деякі колонізатори Антильських островів, яким бразильські голландці продавали ув’язнених і поневолених індіанців. Як зазначається в одному з документів тієї епохи, «легко розрізняються ті, які були навернені до віри португальцями, від тих, які перебували в Ресіфі під голландцями. Перші, перебуваючи у церкві, виявляють побожність і благочестя, вони справляють Божественну службу з неабиякою старанністю, а їхня поведінка набагато скромніша й покірливіша»[97].

До цих незаперечних переваг на користь португальців слід додати ще одну: вже згадану нами відсутність у них будь-якої расової зверхності. У результаті всього цього змішання рас, яке, поза сумнівом, було важливою складовою закріплення у тропіках, у португальській Америці стало не спорадичним явищем, а навпаки, цілком нормальним перебігом подій. Частково завдяки цим природним процесам португальці змогли, не докладаючи надлюдських зусиль, створити собі нову батьківщину, розташовану далеко від метрополії.

Цікавим є свідчення одного американського спостерігача, Р. Клірі[98], який протягом останніх двадцяти з чимось років існування бразильської монархії працював лікарем у містечку Лажіс (штат Санта-Катаріна), залишивши Сполучені Штати через Громадянську війну. У ще не виданій праці, рукопис якої зберігається у Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні, Клірі наводить свідчення щодо німецьких поселенців у Сан-Леополду, в якому стверджує, що вони нічого нового не привезли до країни, обмежуючись вирощуванням того, що вже вирощували португальці, додержуючись при цьому примітивних і застарілих засобів:

Я був знайомий з одним ірландцем у Порту-Алегрі [...], який намагався поширити використання орала серед німців. Але йому цього не вдалося, бо поселенці надавали перевагу мотикам і лопатам, а у більшості випадків простим палицям, якими вони рили ями для насіння. Остання подробиця потребує пояснення: наші власні сільськогосподарські працівники, поза сумнівом, були б налякані, якби я їм сказав, що на селі тут працюють переважно за допомогою мотики, трохи рідше — лопат, а частіше селянину просто достатньо вирити яму звичайною дерев’яною палицею, аби кинути туди потім насіння. Як я вже казав раніше, дійсно, дехто, але таких зовсім небагато, користуються лопатами, які, втім, є лише жалюгідним сурогатом орала, цього великого символу цивілізації, останнім словом Тубал-Каїна[99] (рятівника світу)[100].

Від тих часів оволодіння передовою технікою, що означало радикальну відмову від процесів, успадкованих від корінних мешканців Бразилії, відбувалося не так швидко, як бажалося. Можна сказати, що метою технічного розвитку загалом було радше підвищення продуктивності рільництва, ніж економія зусиль.

З іншого боку, беззаперечно, після подолання початкового етапу, коли ці примітивні процеси вважалися не чим іншим, як неминучістю, нащадки німецьких або італійських поселенців зазвичай виявляли себе більш готовими, аніж португальські колоністи, до засвоєння форм інтенсивного сільського господарства, які ґрунтувалися на вдосконалених методах.

Ці спостереження ставлять нас віч-на-віч із проблемою, яка впритул торкнулася обговорюваної нами теми. Чому в Бразилії, як і в усій Латинській Америці, європейські колонізатори здебільшого відмовилися від орала на користь мотики, а не погодилися просто перейняти примітивні методи тубільців?

Протягом всієї цієї праці ми намагалися показати, що неготовність емігрантів із Піренейського півострову до сільськогосподарської праці пояснюється значною мірою подібною ситуацією. Але той факт, що європейські поселенці з інших країн усупереч усьому не виявили себе в цьому питанні