BooksUkraine.com » Сучасна проза » Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

237
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання" автора Луїджі Піранделло. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 132
Перейти на сторінку:
борошно. А тітка й поготів не звернула на неї ніякісінької уваги. Начеб у кімнаті нікого не було, окрім моєї матері, вона звернулася до неї:

— Одягайся скоріше та ходімо! Житимеш у мене. Я казна-що почула. Оце й прийшла по тебе. Мерщій збирайся, де твої речі?

Тітка говорила уривчасто, ніздрі її орлиного носа тремтіли, а очі блискали.

Вдова Пескаторе мовчала.

Просіявши борошно, вона приготувала тісто й почала місити його, аж виляски розлягалися по хаті. Тітка Схоластика лютує, а вдова Пескаторе на кожне її слово — лясь! лясь! Мовби примовляє: «Авжеж! Так! Так! Чом би й ні! Як же інакше!» А тоді пішла та ще й качалку принесла і поклала її поруч, ніби промовисто попереджала: «Ось що я припасла!»

Ліпше б вона цього не робила! Тітка Схоластика підскочила мов ужалена, зірвала зі своїх плечей шаль і жбурнула її матері:

— Бери накинь! Залиш усе і негайно ходімо!

А сама впритул приступила до вдови Пескаторе. Та, остерігаючись нападу, зробила крок назад і загрозливо підняла догори качалку. Тоді тітка Схоластика вхопила обома руками чималий кавалок тіста, кинула його на голову вдові Пескаторе й заходилася кулаками розмазувати по обличчю — ляп! ляп! ляп! — заліпила очі, ніс, щоки, рот, а тісто текло й текло. Тоді вхопила мою матінку за руку й вибігла з нею геть.

А все це окошилося тільки на мені. Вдова Пескаторе, нетямлячись од люті, почала здирати тісто зі свого обличчя, зі склеєного волосся і шпурляти в мене. А я реготав і реготав мов несамовитий. Вона смикала мене за бороду, дряпала мені лице, а тоді гепнулась навзнаки на підлогу і наче здуріла: почала зривати з себе сукню й ошаліло качатись. Моя благовірна в цей час (sit venia verba)[6] блювала і верещала.

__ Ноги! Ноги! — кричав я вдові Пескаторе, що качалася по підлозі. — Пожалійте мене, не показуйте своїх ніг!

І враз мені стало байдуже до всього на світі. Я почав сміятися з себе самого, зі своїх прикрощів і мук. Хто я такий? Блазень! Блазень із неймовірної трагікомедії: моя мати втекла від мене з божевільною тіткою; моя дружина, що… ну, бог з нею; Маріанна Пескаторе качається по підлозі; а я — я не маю шматка хліба на завтра; борода моя в тісті, обличчя подряпане — і по ньому чи то сльози течуть від сміху, чи то кров виступає. Підходжу до дзеркала: течуть сльози та й подряпано мене добряче. А яким напрочуд гарним зробилося тепер моє око! Хоч стій та милуйся ним: з розпачу зиркає бозна-куди вбік. І тоді я побіг з дому. Побіг, твердо поклавши собі за мету не вертатися, поки не знайду засобів, щоб самому утримувати, бодай найскромніше, себе і свою дружину.

Нетямлячись од злості на самого себе за марно втрачені роки, за дурисвітнє байдикування, я збагнув, що ні в кого не знайду співчуття, нікого не зворушу розповіддю про своє нещастя, мене ніхто навіть не зрозуміє. Так мені й треба!

Один тільки чоловік міг пожаліти мене — той, що прибрав до своїх рук усі наші статки. Та наївно було б сподіватися, що Батта Маланья подасть мені руку допомоги після всього, що сталося між нами.

Рятунок прийшов звідти, звідки я його не чекав.

Протинявшись цілісінький день по містечку, під вечір я випадково здибав Поміно, що хотів пройти мимо, вдаючи, ніби не впізнає мене.

— Поміно!

Він знехотя обернувся і став, устромивши очі в землю.

— Чого тобі? — буркнув, не повертаючи голови.

— Поміно! — повторив я голосніше, плескаючи його по плечу і сміючись над його похмурістю. — Ти що, серйозно?

О, невдячність людська! Навіть товариш відвертається від мене — вважає, що я зрадив його. Мені не вдалося переконати Поміно в щирості моїх дружніх почуттів і в тому, що він має не просто бути вдячним, а впасти на коліна й цілувати сліди моїх ніг. Я ще не оговтався від нервового нападу веселощів, які охопили мене, коли дивився на себе в дзеркало.

— Бачиш ці подряпини? — спитав я трохи перегодя. — Це все вона!

— Ро… тобто твоя дружина?

— Її мати!

І я розказав Поміно геть-чисто все. Він іронічно всміхнувся. Либонь, був певен, що вдова Пескаторе його не подряпала б. Де ж бо: у нього все краще, ніж у мене — і маєтний, і статечний, і вдача шляхетна, і серце добре.

Аж язик мені засвербів спитати, чому ж він сам не одружився з Ромільдою, коли так побивається за нею? Адже міг і втекти з коханою, як я йому радив ще до того, як сам собі на погибель закохався в неї. Це ж усе через його дурнувату ніяковість та делікатність. Я був украй збуджений і хотів ще багато чого висловити йому, але стримався. Натомість подав руку і спитав, як йому ведеться, з ким він тепер дружить.

— Ні з ким! — тяжко зітхнув Поміно. — Ні з ким! Я нудьгую, смертельно нудьгую!

Він промовив ці слова з такою гіркою тугою, що я вмить зрозумів достеменну причину його розпачу. Так ось у чім річ! Поміно не так за коханою побивається, як за тим, що втратив своїх друзів: Берто вже звідси виїхав, а мене він цурається через Ромільду. Отож бідолаха і не знаходить собі місця.

— Одружися, любий! — сказав я йому. — Побачиш, як тобі відразу стане весело!

Але він заплющив очі, похитав головою і, піднісши руку, твердо відповів:

— Ніколи! Тепер уже ніколи!

— Браво, Поміно! Так тримайся! А якщо тобі бракує товариства — я в твоєму розпорядженні хоч і на всю ніч, кали схочеш.

Я розказав йому про обіцянку, що її дав собі, виходячи з дому, і пояснив, за яких умов доводиться мені жити. Поміно розчулився і, як вірний друг, запропонував мені всі гроші, що були при ньому. Щиро подякувавши, я відмовився. Мовляв, така допомога не порятує мене: на завтра я знову лишуся без мідяка. Надійний заробіток — ось що мені потрібно.

— Зажди! — раптом вигукнув Поміно. — Ти знаєш, що мій батько став членом муніципалітету?

— Ні, але можу уявити собі.

— Він комунальний радник з питань народної освіти.

— Оцього я вже уявити не можу!

— Учора за вечерею… Стривай! Ти знаєш Ромітеллі?

— Ні.

— Невже? Отого, що працює в бібліотеці Боккамацци. Він глухий як пень, майже осліп, виживає з розуму і вже не тримається на ногах. Учора за вечерею мій батько казав, що бібліотека вкрай занедбана, треба як

1 ... 17 18 19 ... 132
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"