Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Бібліотекарем? — вигукнув я. — Але ж у мене…

— А чому б і ні? — сказав Поміно. — Коли вже годився Ромітеллі…

Цей доказ переконав мене.

Поміно порадив улаштувати все так, щоб з його батьком поговорила тітка Сколастика. Для певності.

Наступного дня я пішов провідати матір і розповів їй про це, бо тітка Сколастика не схотіла навіть бачити мене.

Ось так через чотири дні я і став бібліотекарем. Шістдесят лір на місяць! Я зробився багатшим, ніж вдова Пескаторе! Таки моя взяла! Міг святкувати перемогу.

В перші місяці я просто-таки розважався на службі, бо Ромітеллі ніяк не міг збагнути, що муніципалітет відправив його на пенсію і йому вже не треба приходити в бібліотеку. Щоранку, в один і той же час, ні на хвилину раніше, ні на хвилину пізніше, він з’являвся в дверях на чотирьох ногах (рахуючи ті ціпки, що він тримав в обох руках і які слугували йому надійніше, ніж ноги). Відразу виймав з кишені камізельки старий мідний годинник-цибулину на грубезному ланцюжку і вішав на стіну. Потім сідав, ставив ціпки між ніг і витягав з кишені ярмулку, табакерку і картату, червону з чорним, хустину. Повагом закладав у ніс чималий понюх тютюну, витирав хустиною обличчя, відчиняв шухляду і брав звідти бібліотечну книгу — «Історичний словник покійних і живих музикантів, артистів та аматорів, виданий у Венеції 1758 року».

— Синьйоре Ромітеллі! — гукав я, поки старий незворушно проробляв усі ці маніпуляції, не звертаючи на мене ніякісінької уваги, начебто мене й близько не було.

Та до кого я звертався? Він не почув би й гарматного пострілу. Я смикав його за руку. Тоді синьйор Ромітеллі обертався, заплющував очі, кривив лице в подобі посмішки, показуючи жовті зуби. Потім схиляв голову над книгою, аж наче хотів лягти на неї, як на подушку, — це він так читав: одним оком на відстані двох сантиметрів від тексту. Голосно промовляв:

— Бірнбаум, Йоганн Абрахам… Бірнбаум, Йоганн Абрахам, надрукував… Бірнбаум Йоганн Абрахам надрукував у Лейпцігу тисяча сімсот тридцять восьмого року… у Лейпцігу тисяча сімсот тридцять восьмого року… опус ін-октаво… ін-октаво… неупереджений розгляд одного делікатного вчинку музичного критика. Міцлер… Міцлер включив цей епізод до першого тому своєї музичної бібліотеки. У тисяча сімсот тридцять дев’ятому році…

Отак синьйор Ромітеллі читав і читав, повторюючи по два, а то й по три рази імена і дати, ніби намагався запам’ятати їх. Чому він так горлав, не можу збагнути. Повторюю: він не почув би й гарматного пострілу.

Я дивився на нього з превеликим подивом. Навіщо, скажіть, йому, оцьому дідуганові, що вже стоїть однією ногою в могилі (він справді помер через чотири місяці після того, як мене призначили бібліотекарем), навіщо йому всі оті імена і дати? Яке йому діло до того, що якийсь Бірнбаум Йоганн Абрахам видав у Лейпцігу 1738 року опус ін-октаво? Задля чого він витрачає стільки сил на читання? Чи він не міг існувати без відомостей про музикантів, артистів і любителів мистецтв, які жили до 1738 року? А може, старий Ромітеллі вважав, що, оскільки бібліотека створена для читання, то бібліотекар зобов’язаний читати сам, коли вже жодна жива душа до неї не потикається. Тому він і взяв цю книгу. Хоч, правда, міг взяти і будь-яку іншу. Старий геть вижив з розуму, отож друге припущення слушне.

Великий стіл посеред церковці був покритий шаром пилюки завтовшки з мій палець, і я, аби применшити чорну невдячність моїх співгромадян, написав на ньому великими літерами:

МОНСИНЬЙОРОВІ БОККАМАЦЦІ,

НАЙВЕЛИКОДУШНІШОМУ ДАРИТЕЛЕВІ

НА ЗНАК ВІЧНОЇ ВДЯЧНОСТІ

СПІВГРОМАДЯНИ

СІЮ ПЛИТУ ПОКЛАЛИ

Тим часом з полиць на підлогу попадало дві чи три книги, за ними навздогін — кілька пацюків, здоровенних, мов кролі.

Це вплинуло на мене, як на Ньютона яблуко.

— Знайшов! — вигукнув я з задоволенням. — Ось і для мене знайшлося діло, поки Ромітеллі читає свого Бірнбаума.

І для початку я написав на ім’я шановного кавалера Дже-роламо Поміно, комунального радника з питань народної освіти, вельми поштиве прохання негайно забезпечити бібліотеку Боккамацци, тобто, бібліотеку Санта Марія Ліберале, хоча б двійком котів, утримання яких нічого не коштуватиме муніципалітетові, бо вони самі себе прогодують полюванням, адже матимуть скільки завгодно здобичі. Потім я додав, що було б не зайве забезпечити бібліотеку хоча б півдесятком пасток з необхідною принадою. Я мав на увазі сир, але не посмів ужити такого простацького слова в проханні, яке читатиме сам комунальний радник з питань народної освіти.

Спочатку мені прислали двох таких хирлявих котиків, що вони відразу ж поперелякувались величезних пацюків і ні про яке полювання й не помишляли. А щоб не поздихати з голоду, самі лазили в пастки по сир. Отож мені щоранку доводилося визволяти їх з полону — таких од страху наїжачених і охлялих, що навіть нявкати не могли.

Тоді я написав нове прохання, і в бібліотеці з’явилися два розкішні, завзяті котяри, які не гаючись почали діловито виконувати свої обов’язки. Підмогли й пастки — в них часто потрапляли пацюки.

Якось увечері, роздратований цілковитою байдужістю Ромітеллі до моїх старань і досягнень, до моїх перемог над клятими пацюками — наче йому тільки й діла, що читати книги, а пацюкам — гризти їх, я, перед тим як іти додому, посадив двох живих гризунів, яких вийняв з пастки, в шухляду його столика. Я сподівався бодай на один ранок відірвати старого від того нуднющого читання. Та де там! Наступного ранку старий своїм звичаєм висунув шухляду і, відчувши, як ті звірки шаснули в нього під носом, неквапом повернувся до мене (я вже не міг стриматися й зареготав) і спитав:

— Що то було?

— Двоє пацюків, синьйоре Ромітеллі!

— A-а, пацюки… — спокійно промовив він, начеб ішлося про звичайних домашніх тваринок, і знову поринув у своє читання.

У «Трактаті про дерева» Джованні Вітторіо Содеріні написав, що фрукти визрівають «почасти завдяки теплу, а почасти завдяки холодові; оскільки тепло, як це можна спостерігати скрізь і всюди, сприяє прискоренню дозрівання і є природною його причиною». Але Джованні Вітторіо Содеріні не знав, що садівники вміють прискорювати дозрівання не лише з допомогою тепла, а й іншим способом. Коли їм треба повезти ранні фрукти на ринок і продати їх якнайдорожче, вони зривають ці плоди — яблука, груші, персики — ще зеленчаком, а тоді ударами доводять їх до зрілості.

Отак дозрів і я, ще геть молодий і зелений.

Минуло зовсім