Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

* * *

Той, ти знаєш, Лонштайн і я теж нічого не казали, бо розповіді про оці мікрозаворушення аж ніяк не створювали в нас враження, ніби вони служать чомусь великому, і слід визнати, що й сам Маркос розповідав про них немов для розваги в паузах між окремими телефонними дзвінками, бо після Лорана йшли Люсьєн Верней, Ґомес — усі, для кого опівнічна пора видавалася найкращою для телефонних розмов, надто якщо телефон мій. Великою захисницею криків та інших збурень виявилася Людмила, що з величезною втіхою поглинала омлет і, мабуть, розвеселила й Маркоса, сказавши, що діяльність групи — vox populi[43], а надто коли розповіла про двох додаткових охоронців порядку в кожній театральній залі (помнож на їхню кількість лише в Парижі й додай Марсель, Ліон та решту міст), в усякому разі, на думку Людмили, що належала до акторського цеху, останній крик у театрі «Chatelet» саме тоді, коли романтичний тенор самозабутньо й палко виспівував арію, сповнену нашіптувань і окриленості, спричинився до одного з тих розгардіяшів, які завжди призводять до супровідних явищ, тобто чергового суду, статей у газетах, численних і розмаїтих цивільних і пенітенціарних наслідків.

Ми ще балакали про ці речі, коли якийсь хлопець, нікому не відомий і, як виявилося, родом з Тальки, відчинив нам двері квартири Патрісіо, і ми всі одразу допалися до мате і грапи, передаючи Мануеля від рук до рук, бо цей маленький брахіцефал вирішив улаштувати свої протести й тепер верещав, о другій годині ночі, й таке інше, тож сідай, малий, на коника, / поїдемо до слоника, а тим часом Сусанна користалася з миті відпочинку, скачи, скачи завзято, / там завтра буде свято. Худий і похмурий, Патрісіо, здавалося, вважав за звичайну річ, що стільки люду приперлося до нього такої пізньої пори без ніякої очевидної причини, крім південноамериканських почувань та їхньої сили, я маю на увазі й Людмилу, що вигадала для Мануеля цілий театр, для Мануеля і, можливо, ще й для мене, бо цього вечора я не мав із нею іншого спілкування, крім омлету, я перетворив стіл у міст до Людмили й колотив омлет, міст, гм, гм, скільки цибулі, гм, хоча, хай там як, навіть на самоті ми розмовляли не дуже багато, однаково поставав сірий бетонний мур і, мабуть, ще вищий, ніж тепер, коли чувся Сусаннин сміх, діалог Лонштайна і Фернандо про отруйні гриби, а Маркос немов з далекої відстані спокійно споглядав нас, як, здається, завжди, коли намагався щось роздивитися, тобто крізь сигаретний дим, очі напівзаплющені, волосся спадає на обличчя. Отже, чому мені здавалося, ніби ігри Людмили з Мануелем (вона буцімто наслідувала механічного солов’я китайського імператора абощо) становили й для мене якусь зашифровану мову, останній поклик, так само як і ретельно збитий омлет теж якимсь чином правив за поклик, міст надії, жалюгідні речі, які й далі можуть лишитися в нас, дарма що ми вже будемо з іншими, які нейтралізують самотність удвох, прямий погляд, перше слово першої фрази першого, нескінченного прощання. Потім коліщатка механічного солов’я розлетілися на всі боки, Людмила вдає міма, паяца, розповідає про все з допомогою пальців, ліктів та інших хитрощів, які створюють у Мануеля чуття щастя, дедалі подібніше до сну, і Сусанна не може не скористатися цією нагодою, щоб потихеньку не підняти його з килима на підлозі й перенести в супроводі міма Людмили до спальні (процесія з китайськими ліхтариками, тріумф справжнього солов’я). Андрес дивиться їм услід і неквапом шукає сигарету; Патрісіо й Маркос розмовляють упівголоса, звичайно, про Веремію, не минає і двох хвилин, щоб хтось із них не брався за телефон, ці люди прагнуть зробити революцію на основі телефонних номерів, не забувай про мурах (вони тут дуже настирливі), скажи своєму братові, щоб він надсилав фрукти, ет, телефонні романтики, кібернетичні криптографи. Той, ти знаєш, теж перебував на довжині цієї досить іронічної хвилі й думав, що Андрес, як і завжди, трохи відстав, занадто поглинутий безпосередніми діями Людмили, хай там як, він дотримується варіанта світу, який інші, кордовці й телефонно-кібернетичні буеносайресці («скажи йому, нехай зателефонує Моніці о восьмій годині»), розуміють по-іншому, як і багато інших латиноамериканців, які по-своєму нарешті почали розуміти щось у світі. Бідолашний Андрес, невдача спіткала його ще покоління тому, він, здається, не ввійшов достатньою мірою в jerk і twist[44] речей, щоб можна було охарактеризувати його як-небудь, хлопець і досі брав участь у танго світу, танго величезної більшості, хоча, парадоксальна річ, саме ця величезна більшість почала казати «досить» і ступила на шлях. Ох-ох, глузував той, ти знаєш, величезна більшість ще не зрозуміла цього прекрасного образу, чи, може, зрозуміла, але не почала втілювати на практиці, на одного Патрісіо чи Маркоса припадають тонни таких, як Андрес, міцно пов’язаних із Парижем і танго своєї доби у своїх симпатіях та естетиках, у своєму приватному лайні, вони й досі плекають літературу, сповнену декоруму, а також