Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Я не можу розділяти радість при вас, Лаврентію, якою б гіркою та правда не була, але саме ви зробили те, що моя сестра без руки.

-Лемішине, я радикальний у своїй справі, повір мені, якщо б я не хотів зробити з тебе героя, то у перший же день відмови знищив і тебе, і Катерину, і Антоніну, усе що таким чином пов’язане з тобою. Я подарував тобі можливість працювати на мене і принести користь Союзу, аби твоє ім’я, твоє прізвище, ніколи не були забуті і знаходились у мемуарах про рятівників Батьківщини! Подивись зараз на себе, хлопче, ти ніби створений бути тим, ким є зараз. Кращого за тебе мисливця на ворогів і не знайдеш. Звісно, окрім мене, але на сьогоднішній день я є карною рукою, коли ти – вказівним пальцем. Якби КДБ не працювало, ми б не мали тих цінностей, які маємо сьогодні, люди не жили, а виживали б. Колоси давно б пали і не могли піднятися більше ніколи, стали би поглинуті землею або повністю заросли. Ми – це гарант безпеки, ми ті, хто захистимо Батьківщину, ті, хто захистять честь та слово Комунізму, тому що він вічний і житиме з нами завжди, хлопче. Повтори моє останнє речення.

-Ми – це…

-Ні, ні! Комунізм…

-Комунізм вічний, Комунізм житиме з нами завжди.

-Авдію, ти молодець! І я ціную тебе, як працівника.

-Я вже місяць з вами співпрацюю, але так і не знаю, чому саме ваш вибір пав на університет. Бодай ніби пальцем диявола ви були передвинуті до нас у його шаховій партії.

-Кожний з тих завербованих, що знаходяться там, вони певною мірою знають 1 або ж 2 секрети про КДБ. Мені вигідно це тим, хлопче, що коли вони лише замріють про щось розповісти, то я можу сказати, що вони несуть майбутню загрозу для внутрішньої та зовнішньої сторони Радянського Союзу. Як я і кажу, Лемко, твоя основна дія – лише підтвердити своїми мисливськими навичками те, чи завербовані мною люди є пацюками, чи ні. За кожну справу, яку ти допоміг мені розкрити, я підіймаюся сходинками до майора, і щоб не заробити догану за безпричинне вбивство тієї чи іншої людини, я маю написати підставу через яку причину його було ліквідовано, окрім того я маю вказати ще одну особу, яка у крайньому випадку зможе підтвердити причетність звинуваченого до підриву безпеки у Союзі, тому мені потрібен ти. Про тебе вже знають у відділку і віддають тобі особисту подяку за кожного, кого ти викрив. Авдію, ми знаємо все і про кожного детально. Не забувай, якщо ти навіть співпрацюєш з нами, то це не означає, що за тобою ніхто не стежить. – усміхнувся Лавретній Грицен. – Мені час йти хлопче, нехай будеш ти вбережений.

Капітан поклав папірець у карман хлопця та пішов наспівуючи собі під ніс:

Ах, какая же жизнь благосклонная ко мне,

Все время думаю, Родина, о тебе.

Ах, какая же жизнь благосклонная ко мне,

Ветер перемен дай весточку о себе.

Авдій стояв повністю беземоційно. На вулиці знову з’явилися люди, у висоті було чутно спів птахів. Коти билися за місце, де є змога заночувати. Життя знову з’явилось на вулиці, але Лемко цього не помічав. У його голові було чутно спів «Жовтня», такий тихий та такий болючий.

«Лялька КДБ, ось хто я. Хіба цього я все життя хотів? Я не патріот і ніколи ним не буду. Я мушу працювати, мушу робити це заради Антоніни, заради тих, хто залишився у моїй сім’ї. Так як Лаврентій захищає інтереси Батьківщини, так само я маю захищати й своїх. Стоп, що я говорю… Як Лаврентій… Чому? Чому я прирівнюю себе до звіра? Чому я прирівнюю себе до Патріота? До того, хто піде на будь-які жертви, аби вберегти безпеку Союзу. Невже щоранку прокидаючись, я ще досі бачу себе, а не Лаврентія у дзеркалі? Болісна смерть чи життя вбивці?  Адже, якщо я вб’ю себе, він вб’є їх, але якщо я не вб’ю себе, я продовжу жити вбивцею, я вперше стану Патріотом. Для них Батьківщина – це земля, на які вони народились. Для мене – це люди, яких я захищаю і оберігаю. Я не хочу помирати…» - заплакав Авдій.

Листок. Саме там знаходилась наступна ціль Авдія – Гальто Всеволод Миколайович. Історик, який відразу складає враження не зовсім ефектної людини: вічно п’яний, неохайно вбраний у коричневий жакет, на якому завжди, навіть, якщо то літо, висів шарф кольору чистого смарагду. На чорних джинсах завжди були плями, а на туфлях була якась мазута, схожа на засохше гімно від голуба. Гальто падав, як тільки його мозочок не спроможний був контролювати тіло від великої дози алкоголю. Але як на перший погляд ось такий п’яниця міг зрадити Союзу? У день Всеволод вчитель історії та безневинний п’яниця, яких вулицями, парками, алеями не перерахувати. Він належав, мабуть, до клубу почесних алкоголіків, адже з того клубу дороги назад немає. У ввечері Гальто – вбивця, йому його справа не приносила ніякого задоволення, але він мстить, мстить тим чинним псам, які своїми кривавими зубами загризли його дружину Ганну до смерті. Ганну Валеріївну Косач убив найманий вбивця, який у той роковий вечір працював таксистом. Уся інформація про жінку у нього була. Кіллер під’їхав до фармацевтичної лабораторії, у якій працювала жінка, та чекав, поки та вийде.  Косач розробляла антидот для тих військових, які не встигли померти після випробовування атомної бомби під землею, а жорстоко довго хворіли на радіаційні хворобу. Вона винайшла його, в той час же підписавши вирок зі смертю. Ніхто не мав знати, що відбувається під землею, поки люди сплять, а ця жінка знала, та ще й намагалась врятувати тих, хто знав все про проєкт. Вбивця відав, що вона живе далеко, знав і те, що автобуси у такий час не ходять, та володів інформацією про те, що жінка завжди викликала таксі, і той вечір не став вийнятком. Гальто, як дізнався про те, що його жінка зникла, тому що весь вечір ніякої звістки про неї не було, відразу кинувся до міліції, але правило трьох днів діяло тоді для всіх. Та й той хряк, що сидів у відділку не взявся за цю справу, так як йому пообіцяли підвищення за те, що Косач ніхто шукати не буде. А сам Всеволод знайшов тіло дружини у тому ж злощаснному лісі, повністю роздягнену та з 40 ножовими пораненнями, біля неї лежала записка із характерним надписом «предательница», після чого історик зрозумів, що зуби псів дібрались і до неї. Він пив після того бодай щогодини, аби пом’якшити біль, що з кожною чаркою все більше наростав. У один із вечорів, після яких він повертався з кабаку, історик сів на лавочку, де голосно заплакав. У цей самий час пробігла якась людина біля нього і кинула листівку під ноги із реченням: «Ми все про тебе знаємо, якщо ти готовий помститися, Опір тобі допоможе, ми чекаємо на тебе завтра у цей самий час тут».