Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Августине, мені потрібно…

-Не продовжуй, Авдіє, я тобі не допоможу. У твоїй справі ніколи.

-Вип’єш? – протягнув лікер Лемко.

-Сьогодні відмовлюсь.

У парку, де сиділи, двоє друзів грав свою музику скрипач. Не було йому діла до людей абсолютно, йому треба було лише грати. Листя продовжувало жовтіти на гілках, які покачувались у ритм скрипки.

-На тебе це не схоже, Августе…

-А як на мене схоже, Лемко? Схоже на те, що я буду тобі допомагати у співпраці з вбивцями? Я розумію тебе, друже, розумію усе твоє становище, але коли борешся зі злом, то зло не має поглинути і тебе. Якщо ти вже працюєш на них, то не перекидай свою працю на мене.

Скрипач продовжував грати голосніше та швидше. Гілки колихались сильніше.

-Августе, ти маєш стати сьогодні «героєм», аби вберегти свого друга. Ти ж розумієш, якщо я схиблю, то втрачу все. Щодня йдучи по волосині, боїшся лишній раз хитнутись, аби не впасти у пащу червоного демона. Якщо ми досі, друзі, ти маєш мені допомогти!

-Як я буду виглядати в очах Опору після цього? Хіба ти не знаєш, що вони знають все? Хіба ти досі, бляха,  не розумієш, що КДБ та Опір – це антиподи? Вічне зло та вічне добро. Боротьба між ними – нескінченна, і триватиме досі, допоки існує час. Десь на іншому кінці світу, у якісь жаркій країні триває вічний хаос, який підкріплюють КДБісти, а десь навпаки люди пішли в прогрес, якому наслідує Опір. Авдію, ми лише пішки у цій шахматній партії Бога та Диявола, і ми не знаємо, хто з них переможе, бо все залежить від наших жертв.

-Августине, твої слова цінні як ніколи, але хіба ти не бажаєш кращого Батьківщині, кращого у Комунізмі?

-Бажаю, Авдію, тому я в Опорі, тому є надія на те, що Комунізм зникне і у нас буде Капіталізм.

-Август! Отямся, будь-яка ідеологія, яка сьогодні існує, має у собі частину зла та частину добра, поки за ню не візьметься людина.

-Тому я й бачу все, що якби за Комунізм дійсно взялись не вбивці та психопати, старі діди, які бояться перднути біля себе, щоб бодай не задихнутись, то ми б жили, а не виживали, Лемко. Тому час змінити те, що давно померло за часи створення комунізму.

-Ти не допоможеш мені?

-Я не знаю, Авдію, нічого не знаю. Коли у тебе був вибір, ти знав, що тебе очікує після нього?

-Ні

-А я знаю, тому не можу наважитись. Як тільки, я дам тобі знати.

-Дякую за те, що я не почув від тебе «Ні».

Умить скрипач зник. Гілки припинили колихатись. На вулиці знову стало тихо, але водночас темно. Вдалені злегка було чути двигун, чорної, немов кінь Апокаліпсису, Волги.

-І знову Авдій разом із тим хлопцем. Берію, слідкуєш за ним. Здається мені, що якщо наший підопічний знову від нас тікатиме, це буде йому гарним уроком, щоб він затямив його назавжди.

-Слухаюся вас, Лаврентію.

Диявол зробив хід.

3.

Здавалося, що «Жовтень» ще не закінчив демонструвати власну виставу, а зала вже йому аплодувала та продовжувала спостерігати за філігранно продуманим виступом. Кольори цього дійства поступово змінювались із зеленого, то на жовтий, то на червоний. «Жовтень» малював пейзажі, паралельно розповідаючи історію. Десь тихо поза сценою сидів «Вересень» та тихо плакав за тим, що розпочав цю виставу із нескінченного суму. На 4 ряду, де сиділи тіні, які вміли відчувати, на 43 місці, стояла скрипка.

Вечір 15 жовтня. Авдій разом із своєю сестрою Тонею разом на грамофоні слухали музику, найкращу для мами та найулюбленішу для батька.

-Братику, чи може це жахіття коли – небудь закінчитись?

-Всьому є свій кінець, сонечко, але на жаль, тому що є кінець, завжди буде і переродження. Я відчуваю, що ще якихось 10-12 років і червоного звіра уб’ють усі країни, по пострілу із кожної, які він до себе у пащеку забрав. Проте, Тоню, навіть так, коли усі 15 країн зроблять по пострілу і відірвуть йому рота, цей звір не заспокоється, і переродиться у новому обличчі, намагаючись захапати у свою пащеку знову. Єдине, що ми з тобою не знаємо, коли відбудеться смерть звіра та його переродження, ми лише можемо надіятись, що смерть настане якнайшвидше, а переродження – якнайдовше.

-Я вже буду тоді великою. А дорослих людей беруть до школи? Я так сумую за своїми однокласниками…

-Не спіши дорослішати, сестричко, я сам того не хотів виріс, і мені на носі ось-ось і 18. Пам’ятаєш коли?

-Звісно, як я можу не пам’ятати: 12 березня.

-Молодчинка моя! Дай-но, я тебе обійму.

На стіні, у кімнаті дітей висіла фотографія їх батьків. Люди на світлині усміхнулись. У сусідній ж – спала Катерина.

-Знаєш, братику, хоч і я носитиму цю образу на тебе все своє життя, але я продовжуватиму тебе любити. У старості підставлю своє плече, допоможу матеріально, я тебе не кину. Ти мій захист та надія. Мені хоч і 10 рочків, я ще така маленька, але мені несамовито болісно, але ми впораємося, чи не так?

-Звісно, обіцяю!

У кімнату повільними кроками, неначе мрець воскрес із могили, зайшла Катерина

-Солнышки мои. – заплакала Катя. – Простите меня за все. Я трачу последние силы, чтобы иметь шансы зайти к вам в комнату, увидеть вас вот так вот сидящими вместе. Я на самом деле, сколько б беды вам не принесла, счастливая, что вы живи и с вами все в порядке. НЕТ! Уйди отсюда черт клятый, это ты меня настроил против них, ты сучий потрох заставил меня. Нет, убери пистолет, не стреляй. За что?!

Очі Катерини знову зробились пустими. На ногах вона трималась вдало та виглядала жвавою. Її не колихало зі сторони в сторону, легко підіймала руки та кричала у всі сили. Ось таке безумство повертало її тіло до стану, коли тітка була ще здоровою. Авдій взяв за руку Катерину та завів її у кімнату після чого поклав на ліжко та поміняв її судно, яке підкладав для неї, щоб вона вільно випорожнялась.

У цей час о 21:30, коли люди вже поховались від «правосуддя» та бидляку на вулицях, вбраний у довгий шарф, таку ж довго шапку, чорну куртку та чорні штани із чорними кросівками, аби повністю злитись із темнотою, Августин Марчук клеїв агітплакати для Опору. У його карманчику лежав маленький складний ножик, який він знайшов колись на дорозі біля будинку на вулиці «Единая Коммунистическая», де клеїв черговий плакат.