Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Прошу, пожалуйста, помо… -Різко перерваний крик доносився із темного провулку, неподалік від Августина.

-Ах, ты сволочь, мало тебе было?

Августин побіг туди. Як тільки він побачив, що жінка лежить непритомна на, сповненій багном, дорозі, його охопила агресія, але діяв він чітко та обережно. Чоловік стояв над тілом жінки.

-Если я говорю тебе, тварь ты такая, что перед законном все равны, сука, так ты уже маешь снять из себя лифчик и предстать голой возле генерал-лейтенанта. Раз уж противилась, так и получила на что заслужила. – чоловік розстібнув ширінку брюк та дістав свою зброю для гвалтування. – Ну наконец-то…

За цілі секунди Августин наблизився до кривдника жінки та перерізав йому горло. Він повернувся до нього обличчям та заляпав кров’ю одяг Марчука. Тіло гвалтівника впало на дорогу, очима він продовжував дивитися на студента. Август підняв документ, який випав із карману чоловіка. Кутин Артем Владимирович, генерал-лейтенант отделения милиции по уголовному розыску. Вдалені, у кінці провулку, за цим всім спостерігав крижаними очима Берій, який усі ці дні намагався зловити хлопця на гарячому. Його робота зроблена, тепер йому треба повідомити про це Лаврентію. Ким би Берій не був, але поки капітан не накаже йому убити, він не уб’є. Побачивши сержанта, Марчук почав тікати з місця. Сьогодні він двічі бачив смерть: перша – його власними руками, друга – спостерігала за ним збоку. Августин добіг до річки. Місяць сьогодні був повний та освітлював усе, що тільки можливо. Позаду нього знаходився ліс, у якому він чув крики убитих людей. Вони просили його зняти їх з петель, просили допомогти знайти руку, просили вправити ногу. Марчук викинув того шарфа у воду, на якому була кров та тією ж водою вмився, аби не чути голосів. На від міну від Авдія, він їх чув занадто добре, проте стіни з ним ніколи не розмовляли, як і ліс ніколи не говорив із Лемішиним. І ось він вдома, сидить прикутий до батареї, зачинивши у кімнату двері. Августин довго вагався, що йому робити, але до рішення він все ж таки дійшов.

-Алло, хто до мене телефонує?

-…

-Ви мене чуєте?

-«І червоні хмари спопеляються сонцем», Гальто, завтра, о 10 ранку, провулок імені Леніна, сам один.

Трубку поклали з іншого боку слухавки. З боку Августина. Завтра він піде о 7 ранку до Лемка та передасть усю інформацію про Всеволода Миколайовича, одного з головних кілерів «Опору», після чого сяде сам у кімнаті і спокійно чекатиме своєї смерті. Студент все знав про свого історика, навіть коли вперше його тоді побачив, він вже володів усією інформацією про нього. І серед усіх студентів саме Августин знав, що Гальто – це вовк в овечій шкур .Лише один історик серед списку Лаврентія не був завербованим. Грицен спостерігав за ним постійно, після чого і вніс його у список.  Капітан – це твої вуха, Капітан – це твої стіни, і хто його знає, можливо, коли зараз хтось з його підопічних спить, він за нами все так же спостерігає.

Марчук все прекрасно розумів, що якщо за тобою у таку пору стежить Берій, то твій час настав, залишилося лише чекати. Не врятувавши себе, він врятує свого друга, за якого все життя підставляється. Зрадивши ідеали тих, у кого повірив. Батьківщина для Августина – це його близькі, тому навіть перед очима смерті, він усіма своїми силами захистить її. Навіть тоді, коли отримав шрам на спині, коли на них, тоді ще 14 – річних напали гопники із ножем. Один із яких замахнувся на Лемка, після чого Августин підставив свою спину, аби отримати поріз замість свого друга. Їх врятувало те, що бидлопредставники побачили неподалік міліцейських, які йшли прямо на них. Один із вартових порядку вистрілив у ногу гопнику, після чого його звільнили за принесення тілесних шкоди цивільному. Хоть і Авдій був більшим за Августа вдвічі, але хоробрішим завжди був останній. Марчук включив музику на грамофоні, після чого тихо та жалісно заплакав.

16 жовтня. 6:00.

Теплий жовтневий ранок. На травинці подеколи осідали краплинки роси. Здавалось, що саме сьогодні бідний стане багатієм, а патріот втече з союзу. Проте, біля будинку, де саме навпроти готувались розливати квас, що тайком ховався від людей у тих здорових бочках, сидів на підвіконні, зовсім непримітної квартири, котик. Кольором, неначе обпалений сонцем, так жалісно стукав у віконце, ніби просився до дому. А ігнорував його у той час Августин, який тихо, опустившись на коліна, молився. Німо молився, аби цього не почула його мама. Німо молився, аби цього більше ніколи не почули стіни. Поцілувавши хрестика, Марчук накинув його собі на шию. І поки на ньому висить символ спасіння, до того часу він житиме та рятуватиме усіх його близьких, навіть, якщо через це він загине.

-А це хто тут такий до мене проситься?

Августин підійшов до вікна.

-Мурчик, мій паскудник. І чому ти весь знову в багні? Знову лупився з котами, щоб себе захистити? Так ти на мене схожий, котику. – Хлопець не переставав гладити котика. – Ходімо, я тобі лапки помию, поки мама спить.

Августин забув зачинити вікно, крізь яке, неподалік сидівши, спостерігав за ним Бацуру, одягнений у цивільний одяг. Він сидів чекав команди: Гальто чи Марчук. У його значку, який він завжди носив біля серця, був мікрофон, який з далекої від нього відстані, передавав Берію інформацію.

-Покинь, малого, Берію. Його час ще не настав.  

За секунду лавочка стала порожньою. Життя знову запанувало на вулиці. Хтось поспішав на роботу, сідаючи на 42 маршрут, який проходив крізь місцеві наукові та юридичні підстанції. Хтось – в технікуми або ж в університети, сідаючи на 33. Колос схожий був на молодого чоловіка, який дуже швидко постарів. Здавалося, що машинобудування виникло у Союзі зовсім нещодавно, але вся техніка була на років 30 запізніла у часі. Велет хворів на прогерію, через імпотенцію їхнього найбільш могутнього та маленького колоса, і ніхто його лікувати не збирався. Колись усі велетні, які натерпілись від тиранії маленького диктатора, повстануть проти свавілля і розтопчуть його своїми гігантськими ногами.