Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

І ось герой прийшов до «героя». Два друга пішли зовсім іншими дорогами, як і в свій час Лаврентій та Дмитро. Два друга, які росли все життя разом. Два героя по різні сторони доріг. Важким стуком у двері Августин розбудив Авдія, поки останній намагався змусити Антоніну знову заснути. Позаду Августина були намальовані кров’ю слова, які він не бачив, але з просоння побачив Авдій: «И пусть он защитит тебя, но сгорит от твоего же предательства». Лемко протер очі, ніякого надпису не було. Він швидко відчинив двері і вибіг до стіни, ігноруючи свого друга.

-Знал бы ты, мальчик, какого врага около себя нагрел. Этот человек каждый день кается тебе.

-Да, ты права. Но посмотри каким идейным он стал.

-Уб’ю, уб’ю суку. Где же он спрятал. Где моя шмаль, блять, где, где…

Стіни говорили, але Авдій їх не чув.

-Ти нічого підозрілого на стіні не бачив?

-Ні, Лемко, ні.

-Точно?

-Так.

-Впевнений?

-Так.

-Добре.

-Що з тобою?

-Я сходжу з розуму.

-Болісно це чути, друже.

-Чому ти тут? – сів на сходинку Авдій, попередньо зачинивши двері.

-Ходімо на вулицю. Я все тобі розповім.

-Чому не тут?

-Вони все запам’ятають, я впевнений.

-Хто вони?

-Ходімо, «героє»

Швидкими кроками вони покинули під’їзд, який таїв у собі більше злоби, чим найтемніша закинута недобудова. Як тільки хлопці переступили поріг під’їзду, Августин закурив.

-Він мене побачив.

-За кого ти?

-Сержант.

Авдій із понівеченими очима подивився в небо.

-Коли це було?

-Ввечері…

-Ти звідкись йшов чи що?

-Я убив його.

-БЕРІЯ?

-Ні. Кутіна, генерал – лейтенанта.

Авдій сів на поріг. Від почутого він втратив дар мови.

-Скажеш щось, Авдію?

-Я намагаюсь перетравити усю інформацію, ти убив генерал-лейтенант і це побачив Берій? За що ти убив?

-За спробу гвалтування жінки, за йобану корупцію, за усі смерті, які принесла ця жирна КОМУНІСТИЧНА СВИНЯ. Це створіння, яке поволі випадку вирвалось зі скотного двора, вчора майже не згвалтувало жінку, перед тим побивши її до втрати свідомості.  Я… Я перевірив усе, я був максимально обережний, але Берій, неначе тінь, ти його не бачиш і не відчуваєш, доки не зустрінешся з ним лицем до лиця. Він карна рука Грицена, розумієш? Він не говорить ні з ким, лише з капітаном, неначе у них одна свідомість на двох. Хіба що, у той час, коли я до нього йшов, було дуже тихо і я чув лише голос генерал – лейтенанта. Авдію, я не хотів смертей, я все життя клявся, що не уб’ю, навіть коли вступив до Опору,  але, але, але… Я не зміг, гнів був вищий свідомості. Учора я підвів Бога, але я став героєм у той момент правда ж?

-Я не знаю, Августине…

-Що ти не знаєш?  Тебе ніразу не мучила совість в середині за ті убивства, за ті вироки, що ти причинив?

-Мучила, блять, ЩЕ Й ЯК МУЧИЛА, але я захищав, я захищав їх, я мусив, якби я цього не зробив, вони були б мертві, розумієш?

-Розумію, тому я тут. Тримай. – Августин передав листок з інформацією. – Він чекатиме у провулку імені Леніна о 10 ранку. Тут про нього все. Я б цього не зробив, Авдію, якби не відчував свого кінця. Просто так Берій за тобою ввечері не слідкує. Затям це і зрозумій. Сьогодні я востаннє тебе захищаю, «героє».

-Він тебе не уб’є, я поговорю з Гриценим, він не зро…

-Прощавай, Авдіє, і я тебе прошу: пиши доноси, пиши, щоб того не вартувало, захисти їх, як сьогодні я захищаю тебе. Я тебе не звинувачую.

Лемко підняв очі на небо, щоб не заплакати перед своїм другом. Друзі обійнялись і Августин пішов подалі від цього місця, яке колись вважав своїм другим домом. Через годину Авдій передав усю інформацію Грицену та Берію, навіть нічого не сказавши про захист Августина.

-Перед тим як ви підете. Я не хочу… Все, я не можу на вас працювати. Хіба я не є тим героєм, яким ви обіцяли, що я стану. Подивіться на мене, я перетворився на ідейного, просто подивіться, я ніколи ним не був. НІКОЛИ, я втомився, Лаврентію. Хіба я не достатньо виконав своєї роботи? ХІБА Я НЕ ЗАСЛУГОВОЮ НА ТЕ, ЩОБ ПІСЛЯ ТОГО ЩО НАРОБИВ, ЖИТИ НОРМАЛЬНО?

-Я почув тебе, Лемішине, ще щось?

-Ні, Капітане…

-Нашу відповідь ми дамо через декілька днів. Ти герой, хлопче, хоч і сам цього досі не визнаєш. Можливо, ми допоможемо тобі в цьому. Очікуй, Авдію, все що можу сказати, а поки прощавай.

Лемко піднявся до своєї квартири, де Антоніна відразу зустріла його з порогу.

-Де ти був, братику?

-Виходив подихати повітрям. – усміхнувся Лемішин

-А хто приходив?

-А, та дверима помилились, не зважай, сонечко. Слухай, я сьогодні на цілий день відлучусь, у мене багато справ. Я попрошу у сусідки, нехай вона пригляне за тобою та Катериною. Все буде добре.

-Куди ти…

-Кажу ж багато справ. Йди до мене. – Авдій обійняв сестричку. – Я мушу йти.

-Я чекаю на тебе.

Сьогодні студент п’є. П’є, аби забути усі моменти з Августином, так як розумів, що свого друга він більше не побачить. П’є, аби забути той день, коли він зустрів їх. П’є, аби більше ніколи не згадувати, як бачив те, що сестру її калічили, щоб 17-річний студент вищого комуністичного університету погодився писати доноси на ворогів, задля блага Комунізму, задля Блага Партії.

10:00

Провулок Леніна був сумнозвісним тим, що неподалік знаходилась закинута психіатрична лікарня, у якій щодня знаходили бодай по 1 трупу, і байдуже чи то жінка, чи чоловік. Колись би тих трупів навіть і не забирали, покидали б так, аби гнили, щоб не переповнювати землю мерцями. Але зараз там знаходять безживні тіла, деякі з пораненнями колотими у живіт, деякі з порізами на руках, деякі з піною у роті та шприцом у вені. А там де вони були убиті на червоному прапорі Союзу, скрізь де він висів, чорними буквами були написані слова: «Счастье, Слава, но не жизнь», «Тот кто был предателем, навеки оказывался тут», «Партия сдохни». І саме на один з цих надписів неподалік спостерігав Гальто Всеволод Миколайович. Вбраний у чисту синю сорочку, чорні штани та такі ж берци. Він очікував когось із них. Опір давно мав би йому віддячити за його роботу, але вони мовчали, проте не вчора, як думав історик. Провулок був майже закинутий, зрідка тут хтось з’являвся, тільки по вечорах, а вдень – ніколи.