Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

Викривачі у війнах у В'єтнамі й до Іраку та жінки домашнього фронту

Менш драматичні форми героїзму постають, коли особа вголос висловлює протест системі, промовляючи те, що система чути не хоче, у цьому випадку — причетність офіцерів і військових до наруги над цивільними та до вбивств. Двоє таких героїв — солдати Рон Райденоур, який викрив різанину Сонґмі, і Джо Дарбі, солдат резерву, чиї героїчні дії викрили знущання і тортури в Абу-Ґрейб.

Хоча офіцери, які були причетні до ситуації у Сонґмі, шукали засобів приховати цю історію, Рон Райденоур, двадцятидворічний рядовий, який щойно прибув до В’єтнаму, зробив усе, що міг, аби їх викрити. Він почув про цю подію від п’яти свідків, присутніх на кровопролитті. Він досліджував цю подію, поки був у В’єтнамі, і продовжив цей процес після повернення додому. Райденоур відправив листи президентові Ніксону, членам Конгресу і офіційним представникам Міністерства оборони й армії США, у яких наполягав, що необхідно провести розслідування у справі різанини в Май Лай. У своїх листах Райденоур писав: «як свідомий громадянин я не маю жодного бажання кидати тінь на імідж американських військових у очах світу». Проте він наполіг, що розслідування необхідне (це було через рік після події). Його відверто ігнорували, але він не зупинявся, поки його благий намір не визнали. Райденоур показує принциповий героїчний стоїцизм у своїх листах офіційним особам: «Я досі притримуюся переконання, що якщо ми з вами справді віримо у справедливість і рівноправ’я для кожної, навіть маленької, людини, які формують скелет, що тримає нашу країну, тоді ми повинні спільними зусиллями проштовхувати ідею докладного публічного розслідування цього питання».[575]

Після викривальної статті молодого слідчого журналіста Сеймура Херша, який отримав багато цінних матеріалів від Райденоура, був даний наказ провести детальне розслідування, і його результати заповнили чотири томи Звіту Пірса, що був опублікований 14 березня 1970 року. Хоча двадцять офіцерів та осіб при виконанні обов’язків були визнані різною мірою причетними до різанини, лише лейтенантові Вільяму Коллі-молодшому було винесено вирок і засуджено до ув’язнення за злочини. Хоча спочатку йому дали пожиттєвий термін, покарання обмежили легкою формою у вигляді трьох з половиною років домашнього арешту, а пізніше його помилували у Секретаріаті Армії[576]. Випадковим чином Райденоур продовжив свою кар’єру як журналіст, хоча розповідав мені, що завжди почувався не вартим довіри в очах багатьох із Вашингтону, бо ж викрив різанину в Сонґмі.

На сьогодні ми надто добре знаємо про катування в’язнів у «безпечній зоні» Абу-Ґрейб, блок 1А. Коли жахливі знімки тортур, знущань та насильства нарешті змусили військове керівництво звернути увагу на ситуацію, яка склалася, всьому цьому було покладено кінець. Увесь цей жах зупинив абсолютно звичайний юнак, який здійснив надзвичайний вчинок. Те, що він зробив, як сказали мені багато військових, вимагало великої мужності, адже хлопець був скромним солдатом резерву. Тим не менш, він не побоявся доповісти командуванню, що відбувається щось жахливе.

Коли Дарбі вперше побачив фотографії на компакт-диску, який дав йому приятель Чарлз Ґраннер, спочатку вони здалися йому досить кумедними. «По-моєму, піраміда з голих іракців, коли бачиш її вперше, видається дуже смішною... Коли вона отак просто з’явилася на екрані, я розсміявся», — згадує Дарбі в недавньому інтерв’ю[577]. Хоча потім, коли він побачив знімки — сексуально відверті, ті, на яких були показані побиття, та інші — його враження змінилося. «Мені все це здалося неправильним.

Я не міг викинути це з голови. Днів через три я прийняв рішення доповісти про ці фотографії». Для Дарбі це було важке рішення, тому що він повністю усвідомлював, перед яким моральним конфліктом опинився. «Зрозумійте: я не той, хто отак просто зрадить товаришів... Але для мене це було занадто. Мені треба було вибирати між тим, що я вважав правильним з моральної точки зору, і вірністю іншим солдатам. І те, і інше одночасно було неможливим»[578].

Дарбі боявся помсти солдатів підрозділу, тому вирішив донести анонімно[579]. Він зробив копію компакт-диска з фотографіями, написав листа, поклав усе у звичайний конверт і вручив слідчому Кримінального відділу. Він сказав, що хтось просто залишив конверт у його робочому приміщенні. Невдовзі після цього спеціальний агент Тейлер П’єрон змусив Дарбі визнати: «Так, це я поклав ці знімки в конверт». Потім він дав свідчення під присягою. Йому вдавалося зберігати анонімність доти, поки міністр оборони Доналд Рамсфелд несподівано не «видав» Дарбі в 2004 році, під час слухань у Конгресі, присвячених цим зловживанням. У цей момент Дарбі обідав разом із сотнею інших солдатів у спільній їдальні. Його швидко вивели, і кілька наступних років він провів під охороною. «Але я жодного разу про це не пошкодував, — нещодавно сказав Дарбі. — Перш ніж доповісти про фотографії, я прийняв виважене рішення. Я знав: коли люди дізнаються, що це був я, мені буде непереливки».

Викриття привели до формальних розслідувань зловживань у тій в’язниці та в інших військових в’язницях, де відбували термін полонені. Дії Дарбі загалом зупинили тортури та насилля і привели до значних змін в управлінні в’язницею Абу-Ґрейб[580].

Але не всі вважають, що Дарбі вчинив правильно. Для багатьох, навіть у його рідному місті в Аллеґанських горах, привернення уваги до цих зловживань називали непатріотичним, антиамериканським, навіть у чомусь зрадою. «Герой подвійних доносів» — так звучав заголовок газети New York Post. Навіть ті, хто не гнівався, дивувалися, чому його називають героєм, бо ж він лише звичайний хлопець із бідної сім’ї, посередній учень, над яким навіть знущалися у школі. Вчитель історії зі старшої школи Дарбі і його тренер з футболу, ветеран В’єтнаму Роберт Евінг, красномовно підсумував такі реакції:

Деякі люди засмучені тим, що він зробив — видав товаришів — і також тим, що сталося із тими контракторами, із відтинанням голів. Вони можуть сказати, що те, що робили охоронці, блідне у порівнянні. Але... якщо ми як країна, як культура віримо у певні цінності, то неможливо пробачити таку поведінку. Якщо я коли-небудь побачу його ще раз, я скажу, що дуже пишаюся. Коли мине час, більше американців теж зрозуміють це[581]. Я допоміг організувати надання Дарбі офіційної Президентської Подяки від Асоціації американських психологів у 2004 році. Він не зміг прийняти цю нагороду особисто, бо він сам, його дружина та мати, перебували