Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Це гра уяви чи Фариш дуже різко на нього дивиться? «Він мені морочить голову, — подумав Денні. — Хоче побачити, що я скажу?» Найгірше те, що він хотів розповісти Фаришеві про ту малу, та не міг визнати, що був біля вежі. Який сенс йому там бути? Йому кортіло все одно згадати про дівчинку, хоч і розумів, що не варто; хай як обережно він зачепить цю тему, Фариш почне щось підозрювати.

Ні: треба мовчати. Може, Фариш знає, що він планує поцупити наркотики. І, можливо, — Денні не міг продумати це до кінця, але, можливо, — Фариш і сам якось замішаний у тому, що та дівчинка там робила.

— Ті коротенькі хвилі розходяться… — Фариш розчепірив пальці, — …тоді відкочуються назад, чим повідомляють твоє точне місцеперебування. Суть у наданні інформації.

«Перевірка», — подумав Денні крізь тиху лихоманку. Отакі у Фариша методи. Останні кілька днів він залишав по лабораторії без нагляду величезні гори наркоти й готівки, і їх Денні, звісно, не торкався. Та, імовірно, ці нещодавні події стали складовою заплутанішої перевірки. Чи це просто збіг, що та дівчина прибігла під двері Місії рівно того ж вечора, коли Фариш сам наполіг туди з’їздити, вечора, коли змії вирвалися з коробки? Від самого початку там щось нечисто, від тієї її появи під дверима. Але сам Фариш не дуже й звернув на це увагу, чи не так?

— Я шо хочу сказати, — мовив Фариш, важко вдихаючи ніздрями, коли з відкривачки на землю з дзенькотом посипався водоспад механічних деталей, — як вони так світять на нас тими хвилями, має ж хтось бути з другого боку. Так? — Зверху в нього на вусах — змокрілих — причепився камінчик амфетаміну завбільшки з горошину. — Уся ця інформація до нічого, якщо її ніхто не отримує, ніхто не вивчає, ніхто за нею не тренується. Так же? Я ж маю рацію?

— Так, — після короткої заминки відповів Денні, щосили стараючись підібрати правильну інтонацію, але трохи перебрав із байдужістю. До чого Фариш веде з усіма цими заїждженими балачками про спостереження й шпигунство, якщо не ховає під ними свої істинні підозри?

«Але він анітрохи не знає, — з раптовою панікою подумав Денні. — Він не може». Фариш навіть авто не водить.

Фариш хруснув шиєю й лукаво мовив:

— Бляха, та ти сам знаєш.

— Шо? — запитав Денні, роззираючись; на мить йому здалося, що він ненароком промовив думки вголос. Та не встиг він скочити на захист своєї невинуватості, як Фариш кинувся намотувати дрібне коло, втупившись очима в землю.

— Загалом про це не знають, не знає американський народ, про військове застосування тих хвиль, — сказав він. — І ще дещо, бляха, скажу. Навіть у йобанім Пентагоні не знають, шо насправді є в тих хвилях. Так, вони можуть їх генерувати і вистежувати, — він реготнув коротким, колючим сміхом, — але вони поняття не мають, з якої фігні вони зроблені.

Треба припиняти цю фігню. Треба лише, мовив собі Денні — вмираючи від жаху через муху, що постійно дзижчала в нього під вухом, ніби петля магнітної стрічки з якимсь нескінченним сраним кошмаром, — треба просто врубатися в ситуацію, піти в зав’язку, день-другий проспати. Я можу з’їздити забрати товар і забратися з міста, поки він тут сидітиме на землі, белькотатиме про радіохвилі й викруткою роздиратиме тостери…

— Електрони вражають мозок, — сказав Фариш. На цьому він пильно глянув на Денні, ніби очікував, що той йому якось заперечить.

У Денні паморочилося в голові. Уже давно минув час його щогодинної понюшки. Невдовзі — без неї — йому доведеться прочуняти, а тим часом переобтяжене серце тріпотітиме, кров’яний тиск знижуватиметься до суцільної нитки, а сам він дурітиме від страху, що серце зовсім спиниться, бо, коли не вживаєш, сон перестає бути сном; зрештою він тебе накриває й розбиває до без­пам’ятства високою чорною стіною, більше подібною на смерть.

— А шо таке радіохвилі? — продовжував Фариш.

З Денні він це вже проходив.

— Електрони.

— Іменно, довбограї! — Блискаючи очима, ніби Чарльз Менсон, Фариш нахилився вперед і з неочікуваною жорстокістю погупав собі по черепі. — Електрони! Електрони!

Викрутка зблиснула: бах, Денні побачив її на гігантському кіноекрані, що ніби холодним вітром доносився з його майбутнього… побачив себе на маленькому просяклому потом ліжку, без пам’яті, беззахисним і заслабким хоч для якогось руху. Годинник цокає, штори шелестять. Тоді оббиті двері трейлера скрипнули, геть повільно, то Фариш спроквола підібрався до його ліжка, стискаю­чи в руці ніж…

— Ні! — скрикнув він і розплющив очі саме тоді, коли Фариш, наче дрилем, бурив його здоровим оком.

Якусь довгу химерну мить вони дивились один на одного. Тоді Фариш гаркнув:

— Глянь на свою руку. Ти шо собі наробив?

Денні стривожено підніс обидві трепетні долоні й побачив, що великий палець вкритий кров’ю від зірваної задирки.

— Ти ліпше дивися за собою, брате, — мовив Фариш.

Уранці Еді — строго вбрана в синє — приїхала до дому Гаррієт, щоб забрати її маму на спільний сніданок, перш ніж Еді о десятій зустрінеться з бухгалтером. Вона дзвонила щодо організації цієї зустрічі три дні тому, і Гаррієт — після того, як відповіла на дзвінок і покликала маму до телефону — прослухала першу частину їхньої розмови й лише після цього повісила слухавку. Еді сказала, що їм треба обговорити якесь особисте питання, що це важливо й вона не хоче розмовляти про це телефоном. Тепер же, в коридорі, вона відмовлялася зайти присісти й позирала то на свій годинник, то на верх сходів.

— Поки ми