Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (07.06)

Я відчувала себе все гірше. Моя голова крутилося, як вчора, і вже не було того бажання приховувати свою слабкість. Але я так сильно намагалася триматися, що навіть сама почала вірити, що все буде добре. Денис відчував це. Він, як завжди, спостерігав за мною, а я вигадувала нові відмовки, щоб не говорити про лікарню.

Вранці, коли я прокинулася, Денис вже був на кухні, готував сніданок, як завжди, і я вирішила не псувати йому настрій. Вікно було відкритим, і через нього проникало сонячне світло. Він, мабуть, подумав, що я все ж почуватимусь краще, бо він розсміявся, коли я з’явилася на кухні.

— Ну що, як ти? Все нормально? — Він відвернувся від плити і подивився на мене, все ще з відчуттям тривоги в очах. Але я лише посміхнулася, навіть якщо це виглядало не дуже правдиво.

— Все нормально, просто ще не звикла до зміни погоди, — я спробувала бути переконливою, але відчула, як серце починає калатати. Навіть цей короткий діалог не зупинив мене від того, щоб приховувати свою слабкість.

Він знову зміряв мене поглядом, але не став розпитувати більше.

— Якщо що, я поруч, — сказав він і, здається, помітив мій погляд, який був занадто напружений, щоб бути нормальним.

Ми поснідали, і Денис запропонував вийти на прогулянку, тому що погода була просто ідеальна для безтурботного літнього дня. Термін вагітності — 31 тиждень, але я все ще не відчувала, що моя ситуація зовсім звичайна. Якби тільки я могла сказати йому правду, але не хотіла турбувати.

— А може, ти хочеш просто залишитися вдома? Я міг би приготувати щось для нас, або ми можемо подивитися фільм, — він натякнув, ніби відчував, що я не в своєму звичному настрої.

Я посміхнулася йому.

— Ні, давай краще вийдемо, подихаємо свіжим повітрям. Може, це допоможе мені. Я так довго сиділа вдома, що не можу сидіти в чотирьох стінах, — сказала я, намагаючись виглядати зібраною, хоча мене все ще тримало те відчуття запаморочення.

Ми вирушили до парку, де було сонячно, але не надто спекотно. Погода була приємною, і це допомогло мені трохи розслабитися. Але от що сталося після цього...

Ми гуляли і розмовляли про все підряд: про школу, літні плани, про майбутнє. Я знову забула про свої переживання, хоча все одно в кінці кінців мої сили потроху закінчувалися. Я вже відчувала, що більше не можу триматися на ногах.

В момент, коли ми підійшли до лавки, я раптом відчула, як моє тіло почало слабшати. Це сталося так раптово, що я не встигла навіть зреагувати.

— Віка, ти що? — Денис, схопивши мене за руку, допоміг сісти на лавку, але я вже не могла зупинити те, що відбувалося. Знову цей симптом — наче світ навколо мене просто розпливається. Я намагалася закрити очі і зробити вигляд, що все гаразд, але не могла.

— Денисе... — ледве промовила я, намагаючись не падати в обморок. Його обличчя одразу поблідло.

— Ти серйозно? Віка, скажи мені, що відбувається! Я не буду просто стояти і дивитися на тебе! — Денис із тривогою дивився на мене, тримаючи мої руки.

Я ще більше відчула цей біль в грудях, але намагалася зберігати спокій. Я знала, що не можу йому сказати правду, але й не могла більше вигадувати історії.

— Я не знаю, що зі мною... це просто... я почуваюся дуже втомленою останнім часом, — вимовила я, відчуваючи, як голос стихає від слабкості.

Він продовжував тримати мене, його погляд був занадто проникливим, але я все ж не хотіла, щоб він хвилювався.

— Це може бути щось серйозне, Віка, — він нарешті сказав, — тобі потрібно серйозно перевіритися.

Але я, не бажаючи, щоб він все зрозумів, кивнула йому, мовляв, це все тимчасово, і ми вирушили додому. Я знала, що він буде слідкувати за мною, а я продовжувала приховувати, що сталося вчора, і чому я знову така.

Коли ми повернулися, Денис став наполегливо пропонувати піти до лікаря. І навіть коли я пообіцяла йому, що буду добре, він не здавався.

Мене не покидала думка, що я не можу більше приховувати. Та й що, якщо він все-таки дізнається про лікарню? Що це може означати для мене, для нас?