Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Єдине, чим я не забезпечений – валянки. Старі вони в мене, але, думаю, що тут якось улаштуюсь, придбаю. В дорогу зимову, коли б трапилось – є піми. Теплі штани й тілогрійка є. Кожушок уже шиється. Днями буде. Шапка є. Не дуже з чобітьми, бо ті потроху лізуть уже. Коли б ти дістала десь підошви (не підметки, а підошви), було б не зле. Але це не смертельно: думаю, що осінь я продибаю в чоботях. Нема калош. Коли є в Архангельську – калоші – вишли № 11.
З харчів – треба жири й цукор. Зараз іще становище не з’ясоване з забезпеченням нас на зиму. Поки що води в Печорі нема, і зараз гострувато з цукром, жирами, махоркою. Повинні, розуміється, доставити, але на всяк випадок жирів і цукру підішли. І махорки (вергуну). Було б дуже добре тоді.
Здоров’я моє нічого, в порядку. Працювати доводиться чимало, – для себе часу лишається небагато: так, тільки в шахи граємо та й усе. Книжки трапляються у сусідів, газети так саме.
А так найбільше – думки! Ой, скільки думок! Вони рояться в голові і линуть, линуть, линуть – і по одній, і пасмами, – і все туди до тебе, та під небо під голубе! І не вгамовується й досі гострий біль за розлуку з тобою! А врешті: «та й не жалько мені та й ні на кого…». Ні стану мого колишнього не жалько, ні популярності мені колишньої не жалько, нічого мені не жалько… Роботи шкода, може б таки чогось іще зробилось… Блискавками іноді пронизують мозок такі думки: чи побачу коли ще яблоню в цвіту? Чи стоятиму ще коли-небудь на могилі й дивитимусь на море пшеничне? А могила чебрецем пахне, бовваніє в височині шуліка, а далеко-далеко – верби, і щоб з-за верб тих пісня тиха лилася… І не про волю пісня, і не про недолю, а щоб колихала там мати дитину й співала над нею про «цвіт маків, рожевий», про качку з каченятами, про зайчика-побігайчика… І щоб стати навколішки на тій могилі, припасти лицем до чебрецю, всмоктати в себе весь-усенький пах чебрецевий, щоб у всіх альвеолах усіх легенів чебрецем пахло і… заснути… І щоб прийшла ти й покрила голову – ой, хоть би навіть і не червоною китайкою, а носовою хусткою, аби це була ти…
Учора по обіді я лежав на ліжкові… І, як завжди, линули думки. Мені пригадались озера на Дінці. Коли просуваєшся човном між комишами й випливаєш на озерце – там лілеї, лілеї, лілеї… Білі лілеї… Скотилася мені сльоза по щоці і впала на сіру, арештанську ковдру… Ех, та чи виростуть із сліз наших лілеї гордощів, спокою й духу незламного?! Чи на кремені лілеї такі ростуть?! Тоді хай сльози наші на кремінь падають…
Не знаю, голубко, чи дістала ти довгі слова мої і фото. Повинна б – та не знаю. Треба кінчати. Може читатимеш хоч це. Пиши обов’язково. Гроші 40 – дістав. За все, за все дякую. Не забувай мене. Кріпко обох цілую й чекаю зустрічі. Живу тільки Вами. Натискуй на тітку, щоб про Вячка дізналась.
Чекаю слів твоїх теплих.
Твій П[авло]
Ще «хазяйські» діла. Може там на базарі в Арх[ангельську] – продаються старі підошви – ще добрячі які. Ми тепер тут навчилися підметки з шматочків підбивати. Халяви шукаємо, щоб перед з них зробити і т. д. Взагалі «голь на видумку хитра».
Цілую кріпко-кріпко.
Обнімаю всю, обгортаю і голублю.
П.
Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.
25 серпня 1937 р.
25. VIII.37.
Дорогенька ти моя! Спасибі тобі, голубко, за солодку – все дійшло і я тепер солодко живу. Дійшло й те, що блукало. Та все це в один день. Так що все, що ти послала вже тут. Ще раз велике тобі спасибі.
Муркетона вітаю з днем народження. Бажаю їй хорошого, красивого життя. Й розумного. Хай не гнівається на нас з тобою, що потьмарилися її роки дитинства, що їй, дівчинці нашій хорошій, доводиться зазнавати горя, – не ми в тому винні. Мені хотілося завжди, щоб жилося їй тепло й радісно, бо любив і люблю я її, як найріднішу й найдорожчу для мене дитину, що ніколи в мене не було й думки відрізняти її в моєму до неї ставленні, в моїй до неї любові од Вячка. І не мислю я життя без того, щоб не було в мене піклування про її долю, її життя. І коли є де-небудь яка-небудь на земній планеті справедливість, – яка хочеш – чи то класова, чи то вселюдська, – та справедливість мусить винагородити як не нас, то хоч дітей наших за незаслужені страждання. Хай буде бадьорою, веселою. Хай учиться, хай загартовується фізично, хай озброюється знанням, щоб одчинені їй були вікна й двері життьові. Цілуй її кріпко!
Тебе, голубку мою, вітаю з 14-літньою донькою. Вітай од мене Вячка! Я, батько, навіть не маю права привітати рідну дитину!
…У нас уже холодає потроху.
Сьогодні дме кріпко з півночі і дюдя. Але я зими не боюсь. Кожух уже висить у мене в кімнаті. Колір у його «хакі», хутро добре. Обійшовся він мені так: 4,5 м матерії по 9 крб. = 40 крб., кожух – 25 крб. та за роботу старий торішній бушлат. Скільки його цінити – не знаю, але потрьопаний він кріпко (матерія не дуже цупка). От тільки воротника мені причеплено білого (овече хутро). Поганий комір. Ти мені казала, що єсть у тебе комір з мого кожушка. Пришли, голубко, – він якраз підійде. Чи може він теж уже витерся? То може там можна найти якихость шкуратків, щоб залатати його лисини. Тоді в мене кожух буде «мировой».
А так усе ніби гаразд. Перезимуємо. А кожух такий, що буде він мене гріти всю мою арештанськую жисть. (Як не вкрадуть!)
Тяжко мені, що не побачив тебе цього літа. Нічого не вдієш – скрізь «строгост’я пайшли».
Одержав 10 карб. – твої подарунки на махорку. Це вже тричі ти мене обдарувала? Так? 40 крб. так саме прийшли – я вже тебе повідомляв про це.
А все ж, знаєш, наступає оце зима і печаль сковує душу мою. Довга ж вона тут, довга, і кінця її й краю не видать. Якось моторошно, як згадаєш. А як уже прикидає тебе снігом, то так ніби й треба, тоді вже все «нормально». Згадувати страшнувато.
Як то ви, мої дорогі, зимуватимете? Чи буде в тебе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко», після закриття браузера.