BooksUkraine.com » Публіцистика » Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

125
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Остап Вишня. Невеселе життя" автора Сергій Анастасійович Гальченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 181 182 183 ... 293
Перейти на сторінку:
його якийся кольоровий (не білий) дешевенький підодіяльник, щоб воно далі не дралось – буде воно ще мене гріти довший час. Та в мене ж і казьонне є! Так що мені не присилай! Коли є гроші – купи таке пухове Мурі.

Єдине, чим я не забезпечений – валянки. Старі вони в мене, але, думаю, що тут якось улаштуюсь, придбаю. В дорогу зимову, коли б трапилось – є піми. Теплі штани й тілогрійка є. Кожушок уже шиється. Днями буде. Шапка є. Не дуже з чобітьми, бо ті потроху лізуть уже. Коли б ти дістала десь підошви (не підметки, а підошви), було б не зле. Але це не смертельно: думаю, що осінь я продибаю в чоботях. Нема калош. Коли є в Архангельську – калоші – вишли № 11.

З харчів – треба жири й цукор. Зараз іще становище не з’ясоване з забезпеченням нас на зиму. Поки що води в Печорі нема, і зараз гострувато з цукром, жирами, махоркою. Повинні, розуміється, доставити, але на всяк випадок жирів і цукру підішли. І махорки (вергуну). Було б дуже добре тоді.

Здоров’я моє нічого, в порядку. Працювати доводиться чимало, – для себе часу лишається небагато: так, тільки в шахи граємо та й усе. Книжки трапляються у сусідів, газети так саме.

А так найбільше – думки! Ой, скільки думок! Вони рояться в голові і линуть, линуть, линуть – і по одній, і пасмами, – і все туди до тебе, та під небо під голубе! І не вгамовується й досі гострий біль за розлуку з тобою! А врешті: «та й не жалько мені та й ні на кого…». Ні стану мого колишнього не жалько, ні популярності мені колишньої не жалько, нічого мені не жалько… Роботи шкода, може б таки чогось іще зробилось… Блискавками іноді пронизують мозок такі думки: чи побачу коли ще яблоню в цвіту? Чи стоятиму ще коли-небудь на могилі й дивитимусь на море пшеничне? А могила чебрецем пахне, бовваніє в височині шуліка, а далеко-далеко – верби, і щоб з-за верб тих пісня тиха лилася… І не про волю пісня, і не про недолю, а щоб колихала там мати дитину й співала над нею про «цвіт маків, рожевий», про качку з каченятами, про зайчика-побігайчика… І щоб стати навколішки на тій могилі, припасти лицем до чебрецю, всмоктати в себе весь-усенький пах чебрецевий, щоб у всіх альвеолах усіх легенів чебрецем пахло і… заснути… І щоб прийшла ти й покрила голову – ой, хоть би навіть і не червоною китайкою, а носовою хусткою, аби це була ти…

Учора по обіді я лежав на ліжкові… І, як завжди, линули думки. Мені пригадались озера на Дінці. Коли просуваєшся човном між комишами й випливаєш на озерце – там лілеї, лілеї, лілеї… Білі лілеї… Скотилася мені сльоза по щоці і впала на сіру, арештанську ковдру… Ех, та чи виростуть із сліз наших лілеї гордощів, спокою й духу незламного?! Чи на кремені лілеї такі ростуть?! Тоді хай сльози наші на кремінь падають…

Не знаю, голубко, чи дістала ти довгі слова мої і фото. Повинна б – та не знаю. Треба кінчати. Може читатимеш хоч це. Пиши обов’язково. Гроші 40 – дістав. За все, за все дякую. Не забувай мене. Кріпко обох цілую й чекаю зустрічі. Живу тільки Вами. Натискуй на тітку, щоб про Вячка дізналась.

Чекаю слів твоїх теплих.

Твій П[авло]

Ще «хазяйські» діла. Може там на базарі в Арх[ангельську] – продаються старі підошви – ще добрячі які. Ми тепер тут навчилися підметки з шматочків підбивати. Халяви шукаємо, щоб перед з них зробити і т. д. Взагалі «голь на видумку хитра».

Цілую кріпко-кріпко.

Обнімаю всю, обгортаю і голублю.

П.

Лист Остапа Вишні до Маслюченко В. О.

25 серпня 1937 р.

25. VIII.37.

Дорогенька ти моя! Спасибі тобі, голубко, за солодку – все дійшло і я тепер солодко живу. Дійшло й те, що блукало. Та все це в один день. Так що все, що ти послала вже тут. Ще раз велике тобі спасибі.

Муркетона вітаю з днем народження. Бажаю їй хорошого, красивого життя. Й розумного. Хай не гнівається на нас з тобою, що потьмарилися її роки дитинства, що їй, дівчинці нашій хорошій, доводиться зазнавати горя, – не ми в тому винні. Мені хотілося завжди, щоб жилося їй тепло й радісно, бо любив і люблю я її, як найріднішу й найдорожчу для мене дитину, що ніколи в мене не було й думки відрізняти її в моєму до неї ставленні, в моїй до неї любові од Вячка. І не мислю я життя без того, щоб не було в мене піклування про її долю, її життя. І коли є де-небудь яка-небудь на земній планеті справедливість, – яка хочеш – чи то класова, чи то вселюдська, – та справедливість мусить винагородити як не нас, то хоч дітей наших за незаслужені страждання. Хай буде бадьорою, веселою. Хай учиться, хай загартовується фізично, хай озброюється знанням, щоб одчинені їй були вікна й двері життьові. Цілуй її кріпко!

Тебе, голубку мою, вітаю з 14-літньою донькою. Вітай од мене Вячка! Я, батько, навіть не маю права привітати рідну дитину!

…У нас уже холодає потроху.

Сьогодні дме кріпко з півночі і дюдя. Але я зими не боюсь. Кожух уже висить у мене в кімнаті. Колір у його «хакі», хутро добре. Обійшовся він мені так: 4,5 м матерії по 9 крб. = 40 крб., кожух – 25 крб. та за роботу старий торішній бушлат. Скільки його цінити – не знаю, але потрьопаний він кріпко (матерія не дуже цупка). От тільки воротника мені причеплено білого (овече хутро). Поганий комір. Ти мені казала, що єсть у тебе комір з мого кожушка. Пришли, голубко, – він якраз підійде. Чи може він теж уже витерся? То може там можна найти якихость шкуратків, щоб залатати його лисини. Тоді в мене кожух буде «мировой».

А так усе ніби гаразд. Перезимуємо. А кожух такий, що буде він мене гріти всю мою арештанськую жисть. (Як не вкрадуть!)

Тяжко мені, що не побачив тебе цього літа. Нічого не вдієш – скрізь «строгост’я пайшли».

Одержав 10 карб. – твої подарунки на махорку. Це вже тричі ти мене обдарувала? Так? 40 крб. так саме прийшли – я вже тебе повідомляв про це.

А все ж, знаєш, наступає оце зима і печаль сковує душу мою. Довга ж вона тут, довга, і кінця її й краю не видать. Якось моторошно, як згадаєш. А як уже прикидає тебе снігом, то так ніби й треба, тоді вже все «нормально». Згадувати страшнувато.

Як то ви, мої дорогі, зимуватимете? Чи буде в тебе

1 ... 181 182 183 ... 293
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"