Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Просто це якось забагато, — мрійливо вимовила мама. — Виховувати двох дівчаток самій.

Гаррієт піднялася нагору, сіла на своє місце під вікном і визирнула з вікна спальні. Вулиці були спекотні й безлюдні. Увесь день небом проносилися хмари. О четвертій дня вона пройшлася до будинку Еді й сиділа там на передніх сходах, підперши підборіддя руками, доки о п’ятій не під’їхало авто Еді.

Гаррієт побігла їй назустріч. Еді застукотіла у вікно й усміх­нулася. Її синій костюм тепер був уже не такий гладенький, бо зім’явся від тепла, і коли вона вилазила з машини, то рухалася повільно й зі скрипом. Гаррієт вистрибувала по доріжці біля неї, угору сходами й на веранду, захекано переповідаючи, як мама запропонувала переїхати в Нешвілл, — і була вражена, коли Еді тільки глибоко зітхнула й похитала головою.

— Що ж, — мовила вона, — може, це й не найгірша ідея.

Гаррієт чекала продовження.

— Якщо твоя мама хоче бути одруженою, боюся, їй доведеться докласти до цього певних зусиль. — Еді зупинилася, зітхнула, тоді повернула у дверях ключ. — Так далі не можна.

— Але чому? — завила Гаррієт.

Еді стала, заплющила очі, ніби в неї заболіло серце.

— Гаррієт, він твій батько.

— Але він мені не подобається.

— У мене він також не викликає якихось почуттів, — відрізала Еді. — Але якщо вони й далі будуть у шлюбі, гадаю, їм варто жити в одному штаті, хіба ні?

— Татові однаково, — відказала Гаррієт після невеликої сповненої жаху паузи. — Йому все подобається й так.

Еді шморгнула носом.

— Так, мені теж так здається.

— А ти за мною не сумуватимеш? Якщо ми переїдемо?

— Іноді життя не обертається так, як ми вважаємо за потрібне, — сказала Еді, ніби ділячись якимсь потішним, але маловідомим фактом. — Коли почнеться школа…

«Де? — подумала Гаррієт. — Тут чи в Теннессі?»

— …раджу тобі з головою пірнути в підручники. Так ти не перейматимешся зайвими дурницями.

«Вона скоро помре», — подумала Гаррієт, роздивляючись долоні Еді, розпухлі в кісточках і поплямовані шоколадними цятками, ніби пташині яйця. Долоні Ліббі — хоч і мали схожу форму — були білішими й стрункішими, з блакитними венами з тильного боку.

Вона виринула з роздумів і трохи здивувалася з холодного цікавого погляду, яким її вивчала Еді.

— Не треба було тобі кидати заняття гри на піаніно, — ска­зала вона.

— То Еллісон! — Гаррієт завжди страшенно шокувало, коли Еді так помилялася. — Я ніколи не вчилася грати на піаніно.

— Що ж, тобі варто почати. Головна твоя проблема в тому, що тобі немає чим зайнятися. Коли я була твого віку, — говорила Еді, — то їздила верхи, грала на скрипці й сама шила одяг. Якщо навчишся шити, може, почнеш цікавитися власним виглядом.

— А повезеш мене подивитися на Напасть? — зненацька запитала Гаррієт.

Еді це помітно здивувало.

— Там нема на що дивитися.

— Але повезеш мене на те місце? Будь ласка. Там, де вона стояла.

Еді не відповіла. Вона глипала Гаррієт через плече з досить порожнім виразом на обличчі. Коли по вулиці з ревом пронеслася машина, Гаррієт озирнулася й встигла лише краєм ока побачити, як за рогом блимнув і щез метал.

— Не той будинок, — прокоментувала Еді й чхнула: а-пчхи. — Дякувати богові. Ні, — продовжила вона, закліпавши, й полізла в сумочку по хустинку, — на місці Напасті вже нема на що дивитися. Чоловік, що володіє тією землею, тепер розводить там курей і може навіть не дозволити нам подивитися на місце, де стояв будинок.

— Чому ні?

— Бо він старий товстий крутій. Там усе розвалилося на шматки. — Вона недбало поплескала Гаррієт по плечу. — А тепер біжи собі додому, щоб Еді могла вилізти з тих каблуків.

— Якщо вони переїдуть у Нешвілл, можна мені буде залишитися тут із тобою?

— Що ти таке кажеш, Гаррієт! — після ошелешеного мовчання відповіла Еді. — Ти хіба не хочеш бути з матір’ю й Еллісон?

— Ні. Мем, — додала Гаррієт, уважно спостерігаючи за Еді.

Але та лише підняла брови, ніби її це звеселило. Своїм бадьорим обурливим тоном вона відказала:

— Ой, та я сподіваюся, що за тиждень-другий ти передумаєш!

Очі в Гаррієт заповнилися слізьми.

— Ні! — скрикнула вона, понуро й невдоволено помов­чавши. — Чому ти завжди так кажеш? Я знаю, чого хочу, я ніколи не зміню…

— Якщо ти не проти, розберемося з цією проблемою тоді, коли дійдемо до неї, — перервала Еді. — Щойно вчора я прочитала, як Томас Джефферсон написав Джонові Адамсу, коли був уже старим, мовляв, більшість речей, які його в житті тривожили, так і не відбулися. «Скільки болю коштували нам ті лиха, яких так і не сталося». Чи щось таке. — Вона глипнула на годинник. — І, якщо це тебе бодай якось заспокоїть, я думаю, твоя мама виїде з того дому хіба на прив’язі в торпеди, але то лише моя думка. А тепер біжи собі, — сказала вона Гаррієт, яка з ненавистю блимала на неї червоними очима.