Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

На першому поверсі була гінекологія, на другому — пологовий будинок. Лікар Руденко тут не працював, і молодий персонал відділення навіть не чув про такого. Пішов у приймальне відділення — ніхто не чув про таку історію.

— 37 років минуло, то дуже давно! Мені лише 38, — знизала плечима медсестра у приймальному, — як я можу знати такі речі?

— Можливо, ви знаєте, де живуть старі працівники?

— А підійдіть у відділ кадрів, може там щось знають?

Робочий день добігав кінця. Злата і Андрій втомилися, тому він лишив їх в авто і пішов у відділ кадрів сам. Невдоволена літня жіночка оглянула Артура згори вниз.

— Ви хочете влаштуватися на роботу?

— Ні, мені потрібна інформація по працівникам, котрі тут працювали 37 років тому.

— У мене тут не довідкове бюро.

— Розумію, — Артур сів навпроти неї, — але мені ДУЖЕ потрібно знати, хто 37 років тому прийняв пологи у іноземки, котра померла одразу ж після народження доньки 12 вересня 1973 року. Яка бригада швидкої її привезла, як звали медсестер, акушерку і навіть санітарку, яка того дня мила підлогу. Єдине, що мені відомо, що лікар, котрий прийняв ту дівчинку, мав прізвище Руденко. Я готовий дуже щедро оплатити цю інформацію. ДУЖЕ ЩЕДРО.

Жінка задумливо дивилась на нього, очевидно, щось згадуючи.

— У нас ніколи не було акушера-гінеколога з таким прізвищем, — повільно промовила вона.

— Ніколи?..

— Ніколи. Я працюю тут вже понад 40 років.

— Але в дитячому будинку нам сказали, що дитині дали прізвище лікаря…

— Скільки ви готові заплатити за цю інформацію? — опускаючи очі, запитала жінка, — Розумієте, у мене полетіли зубні протези, і я дуже потребую грошей для їхнього відновлення...

— Яка сума вам потрібна?

— 300 доларів.

Артур дістав гаманець. Він передбачав такий варіант отримання інформації. У безкорисливу допомогу вірити хотілось, але він чудово розумів, що альтруїстів у світі дуже мало. Він дістав три стодоларові купюри і поклав на стіл біля себе.

— Я вас дуже уважно слухаю, — сказав він.

— Руденко — це прізвище інтерна-травматолога, що був тоді у нас. Він пішов у приймальне оглядати жінку, котру привезла швидка з поламаними ногами. Її знайшли при дорозі. Збила машина чи викинули з машини — було не ясно… Вона повторювала якісь дивні слова, ніхто її не розумів. Хапалася за живіт. Коли він почав її оглядати — побачив дитячу ніжку, що вийшла з неї… Ніхто й не подумав, що вона була вагітна. Живота майже не було. Вона народила прямо у приймальному на кушетці недоношену дитину. Це я потім вже чула, якось вони там це визначають…

— А потім?

— А потім затихла… Померла. На розтині дивувались, як вона взагалі дожила й народила, травми були значні й мало сумісні з життям. Я особисто не бачила тієї жінки, боюся мерців, але кажуть, що вона була дуже гарна.

— А де зараз працює цей лікар, ви знаєте?

— Він завідувач відділення травматології в нашій обласній лікарні. Я можу написати вам його повне ім’я.

— Так, я буду вам дуже вдячним… — Артур посунув до жінки гроші. Від почутого йому стало не по собі.

Вийшовши на вулицю, тремтячими руками підкурив цигарку. Затягнувся. Якщо відділ кадрів так чітко пам’ятає той випадок, то лікар має знати більше. От тільки як Злата сприйме все це, якщо навіть його трясе від почутого?..