Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Артур нервово докурював першу цигарку, коли жіночка з відділу кадрів, закінчивши свій робочий день, вийшла з будівлі адміністрації.

— Молодий чоловіче, я оце ще згадувала, як ви казали “хто приймав, хто підлогу мив”… На жаль, майже всі учасники вже пішли в інший світ, ви ж розумієте, стільки років минуло… Оце лишився Костянтин Руденко, і ще живий водій швидкої допомоги, що привезла тоді ту жінку, але там нема з ким говорити. П’яниця рідкісний…

— Водій?.. А ви можете дати його адресу?

— Та він живе отам далі по вулиці, тридцять третій номер. Петро Чуприк. І хороший же чолов’яга, але горілка зовсім розуму позбавляє. Вісім разів, уявляєте? Вісім разів влаштовувався до нас на роботу, і щоразу через пляшку я мусила його звільняти. Клявся, божився, приходячи наступного разу — приймала, а потім знову мусила прощатися… Вже не приходить, вік не той, але якби не пив, то могла б і взяти, бо водії нам потрібні. Платня невелика, бажаючих не густо.

— Ця інформація платна?

— Ні, безкоштовна. Навряд, чи він щось згадає, і чи взагалі зможе говорити, бо вже ж вечір, мабуть, вже нализався… — жіночка манірно похитала головою і пішла вулицею в протилежному напрямку.

— Дякую… — сказав він їй услід. Викинувши недопалок в урну, пішов до авто. Злата розмовляла з Жанною по телефону.

— Артур повернувся, я не знаю, Жанно, він же тільки повернувся, ще нічого не сказав. Добре, я передзвоню пізніше. Бувай, — вона закінчила розмову і питально поглянула на нього.

— Лікар, котрий приймав пологи, зараз працює в обласній лікарні. Завтра подзвоню, з’ясую, чи він не у відпустці, спробую домовитися про зустріч, а ще дали адресу водія швидкої допомоги, котра привезла вашу бабусю в приймальне відділення. Інші учасники, на жаль, вже нічого не можуть розповісти…

— То ми зараз до водія? — запитав Андрій.

— Так, спробуємо. Кажуть, що він буха́є. Можемо нічого не дізнатися… — Артур завів авто і повів його у вказаному жінкою напрямку. — Але варто спробувати, раз ми вже на місці.

Біля потрібного подвір’я була купа білого піску і щебеню, стояла бетономішалка і працювало троє чоловіків. Ворота розкриті. Подвір’я було невеличким, праворуч був посаджений виноград, і по опорах він плівся до будинку ліворуч, утворюючи навіс. Будинок був старої забудови, але вікна стояли вже нові, пластикові. Трохи далі за ним було видно опалубку — робили фундамент під добудову.

Артур вийшов з машини і, підійшовши до чоловіків, привітався.

— Доброго вечора.

— Доброго, — чоловіки оглянули його, вивчаючи. Всі троє виглядали років на сорок, роздягнені по пояс, загорілі, запилені від роботи. На двох були панамки, на третьому — блайзер з вигорілим написом "USA”.

— Я розшукую чоловіка на ім’я Петро Чуприк, мені сказали, що він мешкає у цьому будинку, — Артур кивнув на номер “33”, прикріплений до фасаду будинку.

— Хм.. А для чого він тобі треба? — запитав чоловік у блайзері, прискіпливіше придивляючись до незнайомця.

— Він колись працював водієм на швидкій, і я б хотів розпитати його про один випадок, що стався досить давно. Можливо, він зможе щось згадати.

Чоловік, що задавав питання, дістав з кишені робочих штанів пачку “Прими”, дістав цигарку і спробував запалити її сірниками, але вітерець не давав йому змоги це зробити. Артур подав чоловікові запальничку. Той підкурив, віддав запальничку і, примруживши очі, знову придивився до Артура.

— Що за випадок?

— Іноземка, що померла в приймальному відділенні, народивши доньку…

— Янгол? — здивовано запитав інший чоловік, звернувшись до того, що був у блайзері, чим здивував Артура.

— Як давно це було? — уточнив чоловік у блайзері.

— Це було 12 вересня 1973 року, майже 37 років тому.

Чоловік мовчки затягнувся, видихнув дим. Нависла пауза.

— А чому вас цікавить цей випадок?

— Моя наречена — онука померлої жінки. Ми намагаємося встановити її особу.

Чоловіки поглянули на авто, в якому сиділа Злата і Андрій.

— І як успіхи?

— Лише почали, сьогодні дізналися, де працює лікар, що прийняв пологи, і що з усіх учасників тих подій ще є водій швидкої, а решти вже нема в живих…

— Все вірно сказали. Решти вже нема.

— То ми зможемо поговорити з Петром Чуприком?

— Я запитаю… — чоловік викинув недопалок у траву біля двору і пішов до хати.

— Це ви з Києва приїхали? — поцікавився один з чоловіків, дивлячись на номер машини.

— Так.

— І як воно у столиці живеться?

— Та так… Кам’яні джунглі, — усміхнувся Артур.

— Ну, у будинку краще. Тут тобі й садочок, і квітник, і грядка, — заговорив інший чоловік. — Ми з дружиною переїхали з міста, ніяк не нарадуємося, хоча вже шість років, як виїхали. Це не порівняти. Власний будинок — це набагато краще, ніж жити у “курнику”, де одне над одним і гупають, і грюкають, а ще як заллють чи, не дай Боже, пожежа...

— Життя у будь-якому місці має свої плюси і мінуси, все залежить від того, що кому важливіше на даному етапі життя, — Артур озирнувся на авто. Він також планував найближчим часом виїхати з міста.