Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Невдовзі повернувся чоловік, а за ним йшов невисокий худий літній чоловік, у спецівочних штанях, що підтримувала мотузка, і у старій робочій сорочці в клітинку. Було видно, що його від чогось відволікли, він зняв якийсь головний убір, бо волосся після нього стирчало у різні боки, він потроху пригладжував його руками, але це не допомагало.

— Доброго вечора, — привітався Артур. Чоловік уважно оглянув його з відстані кількох метрів і покивав головою.

— Ну, здрастуй, здрастуй… Це ти хочеш почути про янгола?

— Ну… Я хочу дізнатись про смерть іноземки у приймальному відділенні лікарні…

— І як тебе звати?

— Артур.

— А де її онука? — поцікавився дідусь.

Артур озирнувся до авто і кивком голови покликав Злату й Андрія. Брат і сестра вийшли, повільно підійшли до чоловічої компанії.

Літній чоловік пильно поглянув на дівчину.

— Так… — майже беззвучно сказав він. — Я бачу, що ти її кров… Як тебе, янголятко, звати?

— Злата, а це мій брат Андрій.

Петро поглянув на хлопця, знову на Злату.

— Так… дуже схожі…

Злата розхвилювалась і зніяковіла від спрямованих на неї поглядів.

— Ви пам’ятаєте той випадок? — Артура напружувала ситуація, коли незнайомі чоловіки так відкрито і з цікавістю розглядали його Злату.

— Так… Я дуже добре його пам’ятаю, бо пішов у свій перший запій саме після нього… — чоловік дістав також “Приму”, запалив сірниками, повернувшись до вітру спиною, затягнувся і продовжив. — А впевнені, що хочете все почути?

— Сонечку, може ви повернетесь до машини? — Артур схвильовано поглянув на Злату.

— Я хочу знати, що трапилося.

— Це може бути важко…

— Артуре, я ж все одно маю це знати, — Злата кивнула головою, не бажаючи йти в авто.

— Андрію? — Артур поглянув на хлопця.

— Я теж залишусь…

Зітхнув. Сам Артур вже мав уявлення про те, що зараз розповість Петро, а от як цю інформацію сприймуть Злата і Андрій — він не уявляв… Чоловік запросив хлопців присісти на балки, що лежали у дворі попід виноградом, приготовані на дах для добудови і накриті клейонкою. Син Петра, той, що у блайзері, виніс з будинку дві табуретки, на одну з яких сів батько, на іншу — Злата. Троє чоловіків продовжили свою роботу: замішували бетон.

— Ми їздили на виклик у сусіднє селище, везли хлопчину з апендицитом, і мамка його з ним їхала... — почав розповідати Петро. — Ну, ще я і фельдшерка, Тамара, скотина рідкісна… Це був вже ранок, кінець нашої добової зміни, ми їхали… і тут на дорогу виходять грибники. Маслюків в низинах тоді було просто море... Махають нам, щоб стали. Ну, я зупиняюся, бо довкола ж ліс, хто зна, що могло трапитись у людей. Вони хапають нас за руки і тягнуть вбік від дороги. Там рівчак, а в ньому лежить жінка. на вид — ЯНГОЛ… — чоловік важко зітхнув. — Тамара не хотіла її брати, каже — труп. Грибники волають, що жінка дихає. Те миршаве у машині стогне, що йому живіт болить… Пішов я з тими грибниками по ноші, давай її на них класти, а нога згинається так вбік нижче коліна, що одразу видно — перелом. Треба шину класти, Тамара, сука, губи копилить, але бере шину, йде до жінки повільно, хотілося копнути... Потім кричить: “Давай ще шину, бо друга нога теж ніби то поламана”. Обличчя у жінки все в крові, побите, з потилиці кров сочиться… Забрали ми її в салон, той пацан вже верещить як порося, живіт болить, мамка на нього шикає, бо бачить яку ми важку жінку вантажимо в салон… Я ввімкнув мигалку, сирену і помчав. Привезли у приймальне, пацана хірург швидко оглянув і забрав на операцію, а я ж травматолога чекаю, ноші на кушетку поставили, жінка стогне, щось лепече, руки на живіт кладе — нічого не ясно.

Медсестри її оглядати стали, чи нема часом документів — у кишенях порожньо. Лише батистова носова хустинка, така гарна… вишукана, з тонким мереживом по краю… На жінці світла балонова куртка, імпортна. Сукня теж не проста. Прикраси на ній були золоті. Багато прикрас. Сережки, ланцюжок на шиї, браслет, годинник золотий і каблучки. Багато каблучок. Ще баби казали, що білизна на ній була імпортна мереживна, в нас такої не продавалося в той час… Я сам не бачив, мені казали. Прийшов молодий лікар-інтерн, тільки почав її оглядати, і відразу почав кричати, щоб швидко кликали акушерів, бо народжується дитина. Ми всі перелякались, подзвонили у пологовий — там саме пологи йдуть, молодий лікар і біліє і синіє, але якось там вже підліз між поламаних ніг і прийняв дитину. Малесенька така, тут акушерка саме прибігла, він їй дівчинку віддав, та глипнула своїм оком, каже “недоношена”, треба готувати кувез, до жінки, а та вже відійшла… — чоловік витер сльозу.

Злата нервово почала заламувати пальці. Андрій стис руки в замок і затис між колін.

— Міліція приїхала, почала всіх розпитувати. На місце, де ми її забрали, поїхали… Все вони там облазили, кажуть, схоже, що тікала вона від когось і хтось її наздогнав… Переслідувач не мав на меті пограбування, бо всі коштовності лишилися. Потім після розтину підтвердили, що більше схоже на те, що ноги їй зламали, коли вона впала і лежала на землі, був сильний удар по ногах і по корпусу... Мабуть, думали, що вона помре отам в рівчаку, а вона якимось дивом вижила, її знайшли оті два діда, грибники, — чоловік зітхнув. — Дуже гарна жінка була. Янгол просто. Ти, Злато, дуже схожа на неї, от тільки в неї очі світліші були, блакитні, а так, то дуже схожа…