Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Її оголошували в розшук? — запитав Артур.

— Так… І в газеті друкували, і по містечку об’яви висіли — допоможіть упізнати… Ніхто нічого, а потім якось воно все різко затихло. Кажуть, десь згори вказівка прийшла припинити — і все, тиша.

— Згори? А хто вів те розслідування?

— Їх вже нема. Вже всі повмирали. І архів у ментів двічі горів, навряд чи щось знайдете у них по цій справі… Дівчинка та, що народилася, вижила, її потім перевели далі. Я більше нічого не чув неї. А після того випадку в запій пішов більше ніж на місяць. Все ніяк не міг собі пробачити…

— Ви зробили багато, — сказав Артур. — Ви доставили жінку в лікарню, де вона народила доньку, та донька вижила і коли виросла — стала мамою для моєї нареченої. Ви зробили дуже багато. Я вам дуже вдячний… — голос Артура зірвався.

Петро поглянув на Злату, що витирала беззвучні сльози, і витер сльозу зі свого обличчя, втомленою виробленою чоловічою рукою.

— Дякую… — тихо промовила дівчина і кивнула.

— Будь щаслива, янголятко… — тихо відповів чоловік.— Будь щаслива…

— А ви не знаєте, де її могила? — раптом подав голос Андрій.

— Ні… Тіло кудись потім забрали, я цього не знаю, на жаль.

Поверталися до Києва мовчки. Злата витирала сльози. Було розуміння того, що все це трапилось колись, давно, але ніяк не пускала образа за те, що все так несправедливо…

Постійно дзвонили Жанна, Ліза, Людмила, Артем, ба, Жека… Але ніхто не міг говорити. Злата й Андрій відповідали, що все розкажуть потім, Артур мовчки відбивав вхідні дзвінки. Він був за кермом і відволікатись на емоційні розповіді не бажав.

Коли повернулись на квартиру, була вже майже десята година. Артур запропонував якщо не поїсти, то хоч би випити чаю. Поставив чайник і замислено оглянув Злату з Андрієм, що принишкли за столом. Розповідь Петра Чуприка нічого не прояснила, навпаки, додала багато нових питань. Артур припускав, що через роботу звичайного водія і запій, той міг не знати багатьох деталей. Завтра він обов’язково подзвонить до того лікаря.

— Я завтра з самого ранку маю бути в офісі, — сказав Артур. — Ви без мене впораєтеся, чи запросити Лізу?

— З чим впораємося? — перепитав Андрій.

— Запроси… — зітхнула Злата.

Артур взяв телефон і набрав сестру. У двох словах пояснив їй, що буде в офісі і що бажана її присутність тут. Про результати їхньої поїздки дізнається потім, він зараз не може говорити.

Попили чаю. Коли Андрій пішов в душ, Злата пригорнулася до Артура міцніше.

— Мені страшно почути всі відповіді… — тихо сказала вона.

— Найближчим часом ми їх не почуємо. Лікар навряд чи скаже, хто вона. Він зможе додати лише якісь деталі. Якщо тобі страшно — давай я сам поїду на зустріч з ним.

— Ні. Я поїду з тобою, — Злата поклала голову йому на плече. — Без тебе мені буде ще страшніше.

Відправивши у душ Злату і давши Андрію ноут, щоб зайняв себе чимось на випадок безсоння, Артур подзвонив ба, розповів все, що сьогодні довідались. Потім Артему і Людмилі, розповівши їм у двох словах загальний зміст, і Людмила підтвердила йому, що Ліза буде у нього завтра, щоб не хвилювався.

Злата лежала в ліжку, обдумуючи почуте і прокручуючи каблучку на пальці. Петро Чуприк сказав, що вона дуже схожа на бабусю. Дуже схожа. Мама теж була на неї схожа…

Артур повернувся з душа і, лігши поруч, пригорнув Злату до себе.

— Сонечку, давай кажи, які думи ти собі вже надумала?

— Думи?

— Так, в тебе на обличчі написано, що ти вже щось придумала. Розказуй, — він вмостив її ліву руку собі на серце.

— Всі кажуть, що я схожа на маму. А цей чоловік сказав, що схожа і на бабусю… Тож ми ніби однакові… Я не хочу повторити їхню долю...

— Це нереально. Ви можливо й схожі зовні, але ж ви різні. Я схожий на діда по батьку. Але ж я не він, я зовсім не такий. І ти не така, як твоя матір чи твоя бабуся. Ти — це ти, Сонечку. І доля твоя ВЖЕ не така. Хоча б тому, що я тебе дуже кохаю, а твій батько ніколи твою матір не кохав.

— Як ти знаєш?

— Я запитав у нього. Він написав “ніколи”. Можливо, між ними була якась домовленість, але не кохання. Тому відкинь ці думки. Вони лише засмучують тебе. Сонечку, в нас з тобою все буде добре, от побачиш, — він поцілував її і пригорнув до себе міцніше. — Я раджу тобі, краще обдумувати своє вбрання на весілля.

— Ти таки хочеш свято? Може, просто розпишемось і все?

— Навіть якщо ми просто розпишемось — я хочу гарні фото. Тому, Злато Юріївно, дуже Вас прошу обдумати, в чому Ви будете у такий знаменний день. І про мене також не забудьте, щоб я біля Вашої персони дивно не виглядав. А то прийду у джинсах, а ти така вся гарна, скажеш: “ Я за такого дивака — не піду”.

Злата засміялася.

— Ти гарний у будь-чому.

— Ну, можливо, — Артур розплився в усмішці, — але придумай нам якийсь особливий стиль. Один на двох.

— Добре, я подумаю, — Злата пригорнулася до грудей Артура. У затишку його обіймів страшні думки відступали, і на їхнє місце поступово приходив сон.