Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Артур мовчки вислуховував незадоволені промови директора. На диво, той був сам, без дружини. Особисто Артур вважав затягування проекту шахрайством. Краще якісно зробити роботу і піти далі, отримавши хороші рекомендації від задоволеного клієнта для залучення нових клієнтів, ніж постійно доїти одного замовника: великого, платоспроможного — але одного.

На ранкових мітингах (нарада, планерка) той самий директор любив сварити за затягування строків при виконанні дрібних замовлень, називаючи всіх “гівнокодерами” і сварячи їх за зриви всіх домовленостей по аутсорсу (Підряд. Утримання ІТ-підрозділів вимагає колосальних витрат. Щоб їх зменшити, доцільно відмовитися від повного штату програмістів і передати частину їхньої роботи (або всю) іншим фірмам. Як правило цими фірмами є “галери”, де наймають програмістів для виконання такої роботи), але затягування домовленості з “прямим” клієнтом директор вважав “дуже потрібною справою”.

Паскаль обрав Артура для відряджень по резюме. Йому потрібен був не просто програміст, а “залізячник”, той, що крім коду може розібратись ще й з самим “залізом”, котрий, якщо потрібно, “тикне пальцем” у проблемне місце на платі, бо ЗНАЄ де може критися проблема, і як її владнати, та якщо потрібно — сам перепаяє (не доводилося) і напише якісний код. Обрав, звісно, ризикуючи, не знаючи, з ким доведеться мати справу насправді, але вже під час першого тижня спілкування і сумісної роботи Паскаль побачив, що не помилився. Артур влаштовував його як працівник, подобався як співрозмовник і як людина, тому згодом між ними зав’язались дружні стосунки.

В суботу, коли Артур був зі Златою у її рідних, Паскаль подзвонив і повідомив, що в п'ятницю ввечері мав розмову з директором і повідомив, що проект завершено, строки дотримані і решта питань може бути вирішена в рамках “супорту” (підтримки), але це вже зовсім інші гроші — менші. Попередив, що Артуру готують “порку”, на що той відповів “не зважай”. Він хотів добути ці останні місяці та звільнитися. Поїхати з країни щонайменше на півроку. Тому зараз, сидячи в кабінеті і вислуховуючи нотації про те, що у нього нема колективного духу і він не дбає про благополуччя фірми — Артур у голові прокручував план розмови з Костянтином Руденко і слухав монолог директора через слово. Коли той замовк, він підняв голову і запитав, чи може вже йти, бо у нього запланований важливий телефонний дзвінок.

— Артуре, останнім часом твої особисті справи заважають роботі, тобі не здається? — запитав директор.

— Ні, не здається. Хіба я з чимось не справляюся?

— Справляєшся, але ти постійно чимось зайнятий. Тобі не можна дзвонити, ти хочеш працювати віддалено, ти завжди кудись “летиш” і відбиваєшся від колективу фірми, таке враження, що тобі на всіх начхати.

— Геннадію Павловичу, мені подобається колектив — просто особисте життя у мене зараз в пріоритеті. У нас складний період, операції позаду, але попереду ще тривалий процес реабілітації. Ще ми невдовзі плануємо весілля. Через місяць—півтора… А зараз Златі потрібна моя підтримка, і, за умови віддаленої роботи, я зможу їй її надати.

— А якщо я на це не піду? — примружившись, запитав директор.

— Тоді я звільнюся, — спокійно відповів Артур. Це буде трохи незручно, бо стабільний дохід до від’їзду йому б не завадив, з урахуванням витрат на майбутнє весілля, але він зможе собі знайти підробіток, якщо вже так станеться.

— Так одразу? Ти певен?

— Так. Роботу я собі знайду. “Ду́рня робота любить”. От чи знайдете ви собі такого працівника? Не знаю.

— Ти дуже самовпевнений, — насупився директор.

— Моя впевненість має підґрунтя. Я знаю, що не пропаду. І ви це знаєте, Геннадію Павловичу, тому давайте не будемо продовжувати цю складну розмову, бо мені дуже потрібно піти подзвонити, — Артур підвівся.

— Ти знайшов собі іншу роботу?

— Як бачите, я тут, а не в іншому місці.

— Але хедхантери (мисливці за головами, рекрутингові компанії) полюють на тебе, так? Пропонують кращі умови?

— Поки що робота у вашій фірмі мене влаштовує і найближчим часом, якщо між нами не виникатиме непорозумінь, я не планую нікуди йти. ГЕННАДІЮ. ПАВЛОВИЧУ.

З цими словами Артур вийшов і пішов на своє робоче місце. Він знайшов телефон лікарні, номер відділення травматології, і набрав його.

Жіночий голос прийняв дзвінок і повідомив: “Костянтин Валерійович на операції, передзвоніть ближче до обіду”. Артур подякував і порадів тому факту, що лікар не у відпустці.

Трохи згодом Артур подзвонив до Злати — дізнатись, як справи, і повідомив, що лікар не у відпустці, був на операції, подзвонить ще раз пізніше. Злата в свою чергу сказала, що Андрій з Лізою за ноутом на кухні, а вона в спальні, в кріслі, спробувала в’язати, бо руки вже не болять, і це відволікає її від думок, і що дуже незвично, що його нема поруч…

Костянтин Руденко підійшов до телефону і, відрекомендувавшись, поцікавився, з ким говорить, і з якого приводу дзвінок.

— Мене звати Артур Павленко, але це ім’я вам нічого не скаже, лікарю. Проте я б дуже хотів з вами поговорити про один випадок, що трапився у вашій практиці колись давно.

— Що за випадок?

— Ми намагаємося відшукати хоч якісь відомості про бабусю моєї нареченої. І нам повідомили, що 37 років тому ви прийняли у неї пологи в приймальному відділенні районної лікарні, в якій ви тоді працювали…