Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Молодь зуміла порозумітися, однак колишні полонянки не пристали на пропозицію поселитися і жити спільно у скіфських кочовищах, посилаючись на відмінність звичаїв. Тому майбутнім чоловікам довелося вирушити додому. Прихопити належне їм майно і вирушити разом зі своїми войовничими «половинками» за річку Танаїс. Так виникли сарматське плем’я і країна Сарматія.

Вершники Сарматії

Історична Сарматія зажила слави завдяки своїм кінним воїнам, перед якими часом не могли встояти навіть непереможні римські легіони. Було б дивним, якби навколо вершника і його зброї, а також його коня не виникли якісь чарівні історії. До наших днів дійшов епос про нартів, походження якого небезпідставно пов’язують із сарматами. Далі мова піде про осетинську версію епосу, оскільки саме цей народ вважають нащадками аланів — одного із сарматських племінних союзів, який упродовж кількох сотень років творив історію на теренах не лише Європи і Азії, а навіть у Африці та далекій туманній Британії.

Саме з епосу ми дізнаємося про досить численний пантеон небожителів, які живуть своїм бурхливим життям — воюють, одружуються. Дзерасса, дочка божества водного світу, фактично родоначальниця нартів, могла перекидатися птахом і якось вкрала чарівне золоте яблуко нартів. Її дочка Шатана (Сатана), мати нартів, народилася у потойбічному світі від мертвої матері. Інший герої епосу — могутній коваль, бог ковальства на ім’я Тлепш, який також знався і на лікуванні.

Головний герой епосу — Сослан. Він народжений не жінкою, а з каменя. І хоча був він наймолодшим серед сотні братів, переважав їх не лише силою, а й розумом. Оскільки хлопець був народжений із каменя, все тіло його було невразливим для зброї — окрім колін. Саме це і звело його зрештою в могилу. Однак найбільший воїн нартів — то Батрадз.

Головний пафос епосу — вірність, військове братерство, культи вершника, коня, меча на тлі історії народу, який долає небезпеки, однак приречений долею на страждання і загибель.

Подорож Одіна

Не менш вражаючі історії знаходимо у сусідів, готів. Частина міфології, про яку піде мова далі, вже існувала на час їхнього переселення у далеку Скіфію з Півночі. З цієї частини міфології було відомо про створення світу та його майбутню неминучу загибель, великих богів, їхній родовід, пригоди та інші важливі речі. Інша частина була пов’язана із життям у нових місцях, реалії яких поступово «вростають» у новоскладені епічні твори, а там й до міфів недалеко. Тим паче, що старі персонажі з міфів дивним чином опиняються в нововіднайдених місцях, оселяються тут, а їхні нащадки продовжують славну справу батьків, переживаючи драматичні події. Мине кілька століть і вже ця історія увійде в легенди — саги Півночі.

Серед нащадків Одіна, пов’язаних із нашими краями — Готі, від нього пішли готські королі; Сігі, родоначальник гуннських правителів; Сігрламі — прародитель королів Гардарікі. І якщо ці імена неможливо відшукати у документальних джерелах, то і Гардарікі, і гунни є цілковитою реальністю, так само, як і готські королі.

Стосовно різного походження богів Півночі дослідники висловлювали думки ще у ХІХ ст. Тоді у персоні Тора вбачали давнього бога місцевих, ще хліборобських племен бронзового віку (молот Тора — зброя саме тих часів). А от Одін, покровитель королів (офіційно вважалося, що він стоїть біля витоків цілком історичних правлячих династій), воїнів, а заразом поетів-скальдів, вважали, є гостем з інших країв, а саме з Південно-Східної Європи. Стосовно того, наскільки «Східної» дискусії тривають і досі.

По світу Одін пересувається верхи на восьминогому коні — Слейпнірі, йому належать такі могутні магічні артефакти, як спис Гунгнір (виготовлений гномами), — спис цей уражає без промаху, магічне кільце Дропнір (щодня народжує ще 8 чарівних кілець). Йому служать ворони-розвідники Хугін (Думка) та Мунгін (Пам’ять), які повідомляють володарю про всі події, що відбуваються в світі. Їх стилізовані зображення можна побачити у оздобленні знаменитих готських «орлиноголових» фібул. Щоправда, зі свого трону Одін і без того може побачити все, що відбувається в Світі.

Живе Одін у Асгарді, йому слугують діви-войовниці — валькірії (тут, схоже, не обійшлося без знайомства із сарматськими амазонками). Валькірії супроводжують у Вальгаллу душі воїнів, які загинули зі зброєю в руках і мають стати у стрій Одінового війська під час Останньої Битви, коли настане кінець Світу. Одіну служать два вовки — Гері (Жадібний) та Фрекі (Зажерливий), які харчуються з його столу. А проте сам бог споживає лише вино, решта його їжі дістається вовкам.

Світом як боги або королі правили сини Одіна, загалом близько двох десятків його нащадків. З деякими із них пов’язані події, які відбувалися у легендарній, оспіваній у сагах країні під назвою Гардарікі.

Гардарікі — історія реальна і легендарна

У вітчизняній літературі Гардарікі (дослівно — «царство міст») згадують як північну назву, яку за доби середньовіччя (Х–ХІІІ ст.) застосовували до Русі. Здавалося, все логічно, і навіть корінь «гард» цілком співзвучний слов’янському «граду». А от далі починається найцікавіше. Адже першим конунгом Гардарікі саги називають не напівлегендарного Рюрика давньоруських літописів, а.... сина Одіна — Сігрламі. Мало того, вони оповідають про його нащадків і наступників, які правили царством за декілька століть до «призвання» варягів.

Інше питання, що сага про Хервер[162] складена у ХІІІ ст., але в ній ідеться про події та імена героїв починаючи принаймні з кінця ІV ст. до н. е. Ключ до датування дають саме імена та етноніми — вони ще не латинізовані, а споконвічно готські — Grýting (латинська версія Greutungi), Tyrfing (Tervingi). А тлом для подвигів є терени нинішніх українських земель, адже столиця Гардарікі — Данпарстад розташована не десь, а над Дніпром.

Цікаво, що значне місце у сагах про події в Гардарікі відведене «ролі жінки в історії», що перегукується певним чином із легендами про сарматських амазонок. Так, дочка Сігрламі мала 12 синів-берсерків, один з них став батьком дівчинки, яка виросла розбійницею. Одного дня Хервьор (онучка Сігрламі) здобуває з батьківської могили фамільний меч Тюрфінг[163], зроблений гномами чи то для Одіна, чи то для його сина, першого володаря Гардарікі. Щоправда, далі історію продовжують уже сини діви-войовниці Ангантюр (Angantýr) і Хейдрек (Heiðrekr).

Хейдрек виріс у вигнанні на Рейдґоталанд (Reiðgotaland), але йому дістався чарівний меч і з ним він розпочав війну проти гуннів. Так, саме проти гуннів, адже понад Дніпром готи межують — і через те ведуть запеклу боротьбу з Гунналандом, його жорстокими правителями. Щоправда, комусь гунни вороги, а комусь із готських володарів — найліпші друзі та союзники. Головна інтрига подальшої історії — боротьба за володіння мечем Тюрфінг. У ній Хейдрік потрапляє в далекі гори Харваді (Harvaða fjöllum), назва яких дивним чином співзвучна з «Карпати».

Битва з гуннським військом відбувається поблизу лісу Мірквід (Мюрквід), який дослідники ідентифікують із Чорнном лісом на межі сучасних Черкащини та Кіровоградщини. Саме тут розташовувалася фортеця, яку зруйнували нападники, попри відчайдушний спротив захисників. Вірогідно, йдеться про цілком реальні події 375 р., коли були зруйновані готські поселення у Наддніпрянщині. Цю подію археологи цілком слушно пов’язують із навалою гуннів.

Наступна із описаних битв між готами і гуннами відбулася на Дунаї — Дунхейде (Dúnheiði) і теж має історичний аналог — битву при Недао (454/455 р.), у якій готи стали переможцями. Таким чином