Читати книгу - "Пожежник"

class="p1">У правий борт вітрильника з силою дмухав вітер, судно нахилилося під кутом сорок п’ять градусів, і піна захлюпувала через борт. Вітрильник підплив до них, наче рухаючись залізничною колією, майстерно схованою від очей під водною гладінню. Гарпер подумала, що ніколи не бачила таких граційних і вишуканих рухів.

Фенікс низько пірнув, проревів повз них, менш ніж за вісім футів над їхніми головами. Птах суттєво поменшав за ті години, що його не було, зіщулився до розмірів кондора, та, попри це, пронісся над ними з ревом ваговоза. Їх огорнув приплив хімічного жару, у якому ледве чулася сірка. Якусь мить птах був так близько, що Гарпер могла простягнути до нього руку й торкнутися. З довгим гачкуватим дзьобом та гребенем червоного полум’я він мав вигляд кумедного гордовитого півня, наділеного чарами літати.

Дон Льїстон повернув вітрило: останні кількасот футів його довге біле судно ковзнуло по інерції; щогла погойдувалася, а цупка зібгана парусина звисала над палубою. Він жбурнув з корми мотузяну драбину, а коли Нік почав вилазити нею, простягнув кістляву руку, щоб допомогти йому. Донові блакитні очі сяяли якимось почуттям: то було не здивування і не переляк, а щось більше... Гарпер здалося, що вона бачить благоговіння.

Вони по черзі валилися на палубу, змоклі, безпорадно й невпинно тремтячи. Ніхто більше не сяяв. Усі вони перестали світитися, щойно помітили вітрильник; драконяча луска здалася, неначе виснажена. Останні десять хвилин були найважчі. Холод обпікав, ніби їх занурили в чан з кислотою — а тоді це відчуття зникло. Їх скувала німота, навіть гірша за біль, яка скрадалася тілом; Гарпер перестала відчувати ноги й руки. Коли Дон витяг її на борт — неочікуваний улов — вона вже й переймів не відчувала.

Дон пішов і повернувся з рушниками, ковдрами, мішкуватими светрами та горнятками з кавою для Рене та Еллі. Він втратив чимало ваги, був худющий і похмурий на вигляд, лише кінчик носа пашів багрянцем.

У вухах у Гарпер була вода, перейми стали уривчастими, тож вона ледве могла розібрати, про що всі говорять. Рене ставила запитання, Дон відповідав стишеним, тремтячим голосом, але до Гарпер долинали хіба уривки. Рене запитала, як сталося, що він був поряд, досить близько, щоб їх повиловлювати; він відповів, що чекав біля узбережжя днями. Він знав, що вони рушать у Мачіаз, бо багато чув про це від свого «брехунця». Гарпер уявила, що Дон Льюїстон тримає, як мішок, м’ясистого брехуна і слухає його, та ледь не розреготалася, втримуючись від істеричного нападу веселощів.

— Брехунець? — запитала Рене.

— Так, мем, — відказав Дон. Його маленький радіоприймач ловив Сі-Бі частоти і приймав сигнали з усього узбережжя, тож він знав про «надзвичайно вагітну» жінку, яка прямує на північ з чорною жінкою, підлітком з виголеною головою, малим хлопцем і дуже хворим чоловіком, який марить з британським акцентом. Їхній гурт поволі пробирався до Мачіаза, де їх мали оформити і відправити до острова Марти Квінн.

От тільки Дон був там, плавав довкола того острова, ступав по ньому і не знайшов нічого, окрім випаленого ґрунту і зчорнілих скелетів. Він чув стару Марту по радіо — кілька разів — її балачки про піцерію, школу з однією класною кімнатою та міську бібліотеку, але того місця не існувало вже багато місяців. Його зрівняли з землею.

Якщо острів Марти Квінн не був прихистком, отже, то була пастка, але Дон не знав, як йому їх захистити. Він міркував, що, либонь, варто приплисти ближче до бухти і можливо — можливо — висадитися в повну темряву та перехопити їхній гурт, коли Гарпер з компанією наблизились би до Мачіаза. Попередити їх. Але потім, останні кілька днів, про них нічого не було чути, тож він гадки не мав, де вони і що з ними. Він саме став на якорі біля поруйнованого острова Марти Квінн, коли помітив, як Фенікс випірнув з хмар, наче сраний Люцифер, скинутий з Небес. Як сказав їм Дон, він точно не знає, привели його до них чи пригнали.

Останні його слова долинали до Гарпер, мов звіддаля. Їй неначе виривало нутрощі зсередини.

— Що відбувається? — запитав Дон Льюїстон. — Що за хрінь відбувається? Ох, курва. Ох, курва, не кажіть.

— Дихай, Гарп, — заговорила Рене. — Вдихнула. Видихнула. Дитя на підході. За мить все скінчиться.

Еллі була в неї поміж ногами. Гарпер не помітила, як з неї стягнули спортивні штани. Нижче пояса вона була в чому мати народила, відчуваючи шкірою вологу.

— Я бачу голівку! — скрикнула Еллі. — Тужся, сучко! Ти можеш! Ти впораєшся з цією хрінью, ну ж бо.

Нік утік від них, зарився обличчям Дону в живіт. Гарпер заплющила очі й натужилася, почуваючись так, наче намагається виштовхнути нутрощі на палубу. Вона відчула різкий солонуватий запах, який міг іти або від моря, або від плаценти. Коли вона на мить розплющила очі, то знову побачила Фенікса, тепер уже завбільшки зі страуса, який плавав поряд з кораблем, склавши крила. Він спостерігав зі спокійним, грайливим виразом своїх осяйних очей; вогненна цятка в морі.

Вона тужилася. Щось там піддалося. Її наче розірвало зсередини, промежина пашіла вогнем, Гарпер засапала від болю і полегшення.

Маля замахало пухкенькими ручками й зарепетувало. Голівка нагадала Гарпер покоцаний кокос, вимазаний у крові: густе пасмо коричневого волосся звисало з опецькуватого черепа. Товстий червоний шнур тягнувся від живота дитини й до самої Гарпер.

Звісно ж, то була дівчинка. Еллі простягнула їй дитину. Дівчина вся тремтіла, та не від холоду.

Судно злегка погойдувалося, вона колисала маля у руках. Тихо, ледь голосніше від шепоту, Гарпер заспівала свої доньці кілька рядків «Ромео і Джульєтти». Немовля розплющило очі й поглянуло на неї. Райдужки малої сяяли кільцями золота; глибоко, в самому осерді дитини вже ховалася драконяча луска. Гарпер була задоволена. Тепер їй нікому не доведеться віддавати доньку. Тепер лишалося тільки співати їй.

На сталевій блакиті хвиль зблиснуло сонячне сяйво. Коли Гарпер повела поглядом, шукаючи Фенікса, від птаха не лишилося вже нічого, окрім кількох язиків полум’я, що колихались у воді. Іскри і сніжини попелу ковзали у прохолодному повітрі, опускаючись на волосся і руки Гарпер. Кілька пір’їн попелу впали на її дочку, вимащуючи крихітне чоло. Гарпер пригорнула доньку і поцілувала її саме туди.

— Як ти її назвеш, Гарпер? — запитала Рене. Зуби Рене клацали, вона тремтіла, проте очі жінки, повні сліз, світилися від радості.

Гарпер потерла пальцем лобика дочки, ледь розмазуючи попіл. Вона сподівалася, що десь у ньому була й частинка Джона. Сподівалася, що він був довкола, огортав і досі оберігав їх. Гарпер відчувала,