Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гадство, — мовив він, — на нас там могли й копів викликати. — Він неначе — що останнім часом траплялося часто — очуняв посеред якогось безглуздого канатоходського трюку уві сні. Чи вони подуріли? Отак серед білого дня гнатися за дитиною в житловому районі? За викрадення людини в Міссісіпі дають смертну кару.
— Сказитися, — мовив він уголос.
Але Фариш збуджено вказував кудись із вікна, нелюдськи відсвічуючи своїми важкими перснями (на мізинці був у формі грального кубика).
— Отам, — сказав він, — і отам.
— Шо, — запитав Денні, — шо?
Усюди автомобілі; бавовняні поля відливають таким потужним світлом, ніби воно відбивається від води.
— Чорні фургони.
— Де?
Від швидкої їзди він почувався так, ніби щось забув або залишив позаду щось важливе.
— Отам, і там, і там.
— Він зелений.
— Та який зелений… отам! — тріумфально викрикнув Фариш. — Диви, ще один!
Денні — серце в якого лупило в грудях молотком, а тиск у голові лише зростав — хотілося сказати «і шо, нахер», але — зі страху, щоб Фаришу не зірвало клему — він стримався. Продиратися через огорожі, крізь гарненькі дворики з барбекюшницями — ідіотизм. Від цього божевілля йому паморочилося в голові. У цій частині історії потрібно було б прийти до тями й опанувати себе: спинитися, розвернути авто, змінити своє життя назавжди — те, у що Денні так до кінця й не вірилося.
— Диви туда. — Фариш ляснув по приладовій панелі, так гучно, що Денні мало зі шкіри не вискочив. — Я знаю, шо той ти бачив. Ті фургони мобілізуються. Готуються їхати.
Усюди світло: забагато світла. Сонячні плями, молекули. Автомобіль перетворився на чужорідну ідею.
— Мені треба стати, — сказав Денні.
— Шо? — запитав Фариш.
— Не можу вести. — Він відчув, як голос стає високим й істеричним; мимо проносилися автомобілі: кольорові енергетичні мазки, переповнені сновидіння.
Він сидів, упершись чолом у кермо, на стоянці «Білої кухні» й глибоко віддихувався, поки Фариш, гамселячи кулаком долоню, пояснював, що Денні вимотує не сам мет, а недоїдання. Так він — Фариш — не дає собі зовсім упоротися. Він регулярно харчується, навіть якщо не хочеться.
— А от ти точно як Ґам, — сказав він, тицяючи біцепс Денні вказівним пальцем. — Забуваєш поїсти. Того худий, як тичка.
Денні втупився в приладову панель. Випари чаду й нудота. Думки про хоч якусь подібність із Ґам зовсім не тішили, проте через спалену шкіру, запалі щоки й гостру, худу, охлялу статуру він єдиний з усіх онуків справді скидався на неї. Раніше це йому ніколи не спадало на думку.
— Дивись, — сказав Фариш, підіймаючи стегно, рішуче відшукуючи гаманець: охочий прислужитися, охочий давати вказівки. — Я точно знаю, шо тобі треба. Фонтан кóли й гарячий сандвіч із шинкою. Це тебе відразу на ноги поставить.
Він із зусиллями прочинив дверцята автівки, висадився (хоробро, на задерев’янілих ногах і розхитуючись, наче старий морський вовк) і пішов усередину купити розливної коли й гарячий сандвіч із шинкою.
Денні сидів у тиші. Сперте повітря настирно заповнював дух Фариша. Сандвіч із шинкою — то останнє, чого йому хотілося; якось доведеться його в себе запхати.
Залишковий спалах образу дівчинки проносився йому думками, ніби реактивні сліди: темноволоса ляпка, рухома мішень. Та його не полишало саме обличчя старої жінки на ґанку. Коли він, наче в сповільненому режимі, проїжджав повз будинок (її будинок?), погляд старої (потужний, сповнений сяйва) ковзнув по ньому, не бачачи, і Денні відчув порский млосний шок упізнання. Бо він знав ту стару — тісно, але віддалено, ніби якийсь елемент давноминулого сну.
Крізь листове скло він побачив, як Фариш нахиляється над стійкою, авторитетно балагурить із дрібною кістлявою офіціанткою, що йому подобалася. Чи то вони його боялися, чи потребували грошей, чи може просто мали добре серце, але офіціантки в «Білій кухні» з повагою вислуховували навіжені Фаришеві оповідки й ніби не дратуватися через його залицяння, хворе око чи зазнайкуваті хуліганські повадки. Коли він піднімав голос, розпалювався й починав вимахувати руками чи перекидав свою каву, ті зберігали спокій і ввічливість. Фариш, зі свого боку, у їхній присутності утримувався від лайки, навіть коли від наркоти зовсім втрачав глузд, а на День святого Валентина навіть якось приніс у ресторан жмуток квітів.
Позираючи на брата, Денні вийшов із машини й підійшов до ресторану збоку, повз межу з висохлих чагарів, до телефонної будки. Половину сторінок із довідника повидирали, та, на щастя, залишилася друга, тож він провів тремтячим пальцем по списку на літеру «К». На поштовій скриньці було прізвище Клів. Звісно ж, чорним по білому: Марджин-стріт, Е. Клів.
І — як не дивно — щось йому теленькнуло. Денні стояв у задушливій телефонній будці, чекаючи, коли цей зв’язок побудується. Бо він уже зустрічав цю стару, так давно, ніби ще в попередньому житті. Її знали в окрузі — не стільки її саму, як її батька, який був великою цяцею в політиці, і колишній будинок її родини, який називали Напастю. Але той будинок, відомий у свій час, давно пропав, залишилася тільки назва. На федеральній автомагістралі, неподалік від місця, де колись стояв той будинок, був ресторанчик-гадючник (з маєтком з білими колонами на бігборді), що називався «Стейкгауз Напасть». Бігборд досі там, але тепер навіть ресторан позабивали дошками, і там хіба примари сидять, таблички «Вхід заборонено» пообписували графіті, а в кашпо спереду проросли бур’яни, ніби сама місцина повитягувала з будівлі всю новизну й постарила її.
Колись, іще малим (не міг пригадати, який саме клас, уся школа у нього в голові злилася в одну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленький друг, Донна Тартт», після закриття браузера.