Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 27.07)

Коли Денис поцілував мене в лоб і обережно поклав руку на моє плече, я відчула таку розслабленість, що навіть не одразу помітила, як двері палати знову відкрилися. Спочатку я подумала, що це просто медсестра, але, коли я повернула голову, побачила, як до кімнати влетіла Анжела, тримаючи у руках свою сумку, і її обличчя виражало суцільне занепокоєння.

— Віка! Як ти? Ти в порядку? — вона ледь не крикнула, підходячи до мене. Потім, побачивши, що я тримаю малюка, вона неначе затихла на секунду, розуміючи, що все добре.

До неї приєдналися мама й тато, і я одразу відчула, як важко дихати, коли їх обличчя переповнювало змішані емоції. Мама зробила кілька кроків до мене і ніжно погладила мою руку.

— Віка, ти добре? Як ти себе почуваєш? — її голос був спокійний, але я помітила, як вона хвилюється.

— Все добре, мамо. — я посміхнулася їй, хоч і відчувала втому. — Ось наш син.

Тато стояв трохи осторонь, і його погляд був м’яким, але сповнений гордості.

— Молодець, доню, — сказав він, підходячи і дивлячись на малюка. — Все буде добре, я впевнений.

Тільки-но вони заспокоїлися, двері відчинилися знову, і в палату увійшли батьки Дениса. Його мама була вся в сльозах, вона підбігла до ліжка й обійняла мене, ніби я була її рідною дочкою.

— О, моя люба, — промовила вона, обіймаючи мене. — Ти така сильна, Віка. Як ти? Як малюк?

— Все добре, тітко Ірино, — я ледве стримала сльози, тримаючи малюка на руках. — Це наш син. Ми з Денисом… ми впоралися.

Ірина не могла стримати сліз, а потім обернулася до Дениса:

— Він так схожий на тебе, — сказала вона, і Денис не зміг не посміхнутися.

Тут же в палату зайшли сестра Діана, Влад і Арсен. Діана підійшла до мене так швидко, що навіть не помітила, як вона перекинулася через стілець.

— Віка! Ти все зробила! О, Боже, це так незвично! — сказала вона, погладжуючи малюка. Її очі були повні сліз, але вона намагалася триматися.

— Ого, він такий маленький, — засміявся Влад, злегка нервуючи, бо не знав, як поводитися в такій ситуації.

— Як ти, Віка? — запитав Арсен, сідаючи поруч зі мною. — Як все пройшло?

Я всміхнулася їм обом, хоча ще відчувала важкість від родів.

— Я в порядку. Просто трохи втомилася, але це того варте.

Всі сиділи навколо мене, створюючи атмосферу тепла й підтримки. Мені було приємно, що вони тут. Цей момент став неймовірно особливим завдяки всім тим, хто був поруч, і я відчула, як важлива для мене кожна ця людина в цей день.

— Ви всі чудові, — сказала я, дивлячись на них з усмішкою, — і дякую за те, що ви зі мною.

— Завжди, — відповів Денис, міцно тримаючи мене за руку, і я знала, що це справжня родина, яка завжди буде поруч.