Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 27.07)

Вечір наступив непомітно. У палаті стало спокійніше, коли всі почали збиратися й тихенько прощатися. Мама і тато вже рушили додому, по черзі обіймаючи мене й благаючи берегти себе. Батьки Дениса теж залишили палату, але Ірина ще раз пригорнула мене, прошепотівши:

— Якщо ти щось потребуєш, будь ласка, не вагайся. Ми з Денисом будемо тут.

Діана, Влад і Арсен теж зникли з приміщення, залишаючи нас із Денисом і малюком на самоті.

Коли всі розійшлися, і в палаті залишилися лише ми з Денисом, до мене підходила Анжела. Вона зупинилася поруч, коли Денис підійшов до ліжка й сів, дивлячись на мене.

— Анжело, ти що…? — почав було Денис, але вона перервала його, поглянувши на нього суворо, немов на старшого брата.

— Бережи її, Денисе, — тихо сказала вона, і в її голосі звучала така сила, що Денис здригнувся. — Інакше я тебе вб'ю. Вона тобі важлива. Не дозволяй їй сумніватися в тобі.

І вона пішла, не зупиняючись. Я подивилася на Дениса і побачила, як він перевів погляд на мене, стискаючи губи.

— Не переживай через це, — сказала я, намагаючись заспокоїти його.

Денис лише кивнув, але я помітила, як він ще довго дивився в той бік, куди пішла Анжела. Я знала, що він не хоче, щоб я переживала через подібні слова, але це було неможливо ігнорувати.

В палаті нарешті стало тихо. Малюк лежав на моїх руках, тихо шепочучи звуки, і це наче було спільним знаком — все пройшло добре. Я дивилася на нього, і моє серце наповнилося відчуттям щастя, але потім — маленьке відчуття неспокою. Він почав несподівано плакати, й я трохи розгублено перевела погляд на Дениса.

— Він, мабуть, голодний, — прошепотіла я, намагаючись заспокоїти малюка. Я обережно поклала його на ліжко, щоб погодувати. Денис залишався поруч, сидячи на стільці, спостерігаючи за тим, як я годувала нашу дитину.

Малюк смоктав, а я дивилася на нього і відчувала, як раптом ставало ще тихіше, ніж до цього. Денис уважно спостерігав за нами, а його погляд був таким теплим, таким м'яким.

— Ти чудова, Віка, — промовив він тихо, і я підняла очі до нього.

— Дякую, — сказала я, і відчувала, як тепло розливається в моєму серці. Це був той момент, коли я була найбільше впевнена в тому, що все буде добре. Ми з Денисом, малюк... І ми стали справжньою родиною.

Коли я закінчила годувати малюка, Денис знову підійшов до мене і поцілував у чоло.

— Я поруч, Віка. Ти знаєш, що я завжди буду тут.

Я посміхнулася йому, лягаючи назад на ліжко, пригортаючи малюка.

— Я знаю. І це все, що мені зараз потрібно.