Читати книгу - "Присмак волі"

Далі вона із сумом розповідала про життя-буття:

— У містечку чималенько люду живе. У ньому і церква своя. Я ходжу на співочі хори... Гарно святих пісень співаємо. Живемо собі тихо та сумирно, на Бога надіємося. Оборонці в Полтаві сидять, а в чоловіків наших не в кожного і могилка є, куди б можна прийти та помолитися за праведну душу... Загинули в чужих світах...

Хлопці сиділи, стомлені дорогою, і з жалем слухали про долю цієї жіночки, а вона, мабуть, не ліпша і в решти людей по всьому Придніпров’ю. Згадуючи чоловіка, Марфа зронила сльозу, а тоді мовила:

— Боюсь я Страшного суду. Вже молюся за себе, за доньку свою, яка живе в Переволочній... А чоловік у молоді літа непокірний був... Натворив лиха і панам, і лихварям...

Жінка замовкла на хвилину, а тоді перехилила невелику чарочку горілки і заспівала:

Рече Господь, рече Спаситель Святим Божим ангелам: «Ви, ангели, архангели, Затрубіте у трубу, Ви збудіте, пробудіте Усіх мертвих у гробу: Уставайте, уставайте, Всі праведні і грішні, Буде Господь, буде Спаситель Со святими суд судить! Ви, праведні, становіться Одесную сторону. А ви, грішні, недостойні, Становіться ошую! Вас горою насуну, За праведні, за праведні Я сам Бога помолю! Заслужили христолюбці Заслужили правовірні Царство, всепресвітлий рай, А ви, грішні, недостойні, Всепекельний смрадний ад».

Марфа поспівала їм ще трішки і, побачивши, що хлопці вже ледве не падають з ніг, показала на піл, а сама пішла спати за перетинку. І невдовзі в хатині почулося сопіння зморених козаків...

Уранці господиня вже весело запросила хлопців до сніданку і сиділа мовчки, милуючись, як парубки уплітали сальце з цибулею. Андрій залишив їй грошей, як домовлялися, і вона, притримавши їх у руці, промовила:

— Візьму та куплю мануфактури гарної... Може, згодиться, хоч як помру...

Підлужний вивів зі стайні своїх коней, за ним — Ярема. А вже коли сиділи в кульбаках, Марфа не витримала і зі сльозами промовила:

— Шкода, що ви їдете на схід... А тут знову набіжать Потоцькі, Вишневецькі та жиди-орендарі. Будуть наші жили намотувати... — І, розвернувшись, пішла до хати.

Тяжко було на душі в обох хлопців, але вони були молодими та їхали додому, тому ця зустріч досить швидко стала меркнути в їхній пам’яті від стрічного сонця та іскристо-білого снігу.

Материнська тривога 

Сім’я Підлужних нетерпляче чекала повернення Андрія та Івана. Тетяна не раз говорила невістці, яка ночами, приколисуючи малого Миколку, тихенько плакала:

— Незабаром Різдво. Даринко! Піст закінчиться, і повернеться Андрій. Наш батько завжди на Різдво повертався!

Старший Миколка із сестричкою Галинкою також нетерпляче чекали старшого брата. Їм і на думку не спадало, що Андрій може ніколи не повернутися. Інколи Миколка умовляв Грицька, який жив у них при дворі, виїхати в степ та виглядати брата на шляху, по якому завжди повертався батько. Біля старої верби їх заставали сутінки, і хлопці поспішали повернутися додому. Останнім часом Миколка став хвилюватися і, коли наближався вечір, нетерпляче поглядав на Грицька, який неквапливо порався біля живності разом із Даринкою.

Інколи Грицько сердився на старшого Миколку. Було це тоді, як Грицька чекала на вечорницях дівчина, що об’явилася в нього з кінця літа. Тетяна була аж ніяк не проти того, щоб Грицько оженився. Занадто принадною стала невістка для парубоцького ока, тож вечорниці, на які ходив Гриць, були не до вподоби тільки Миколці.

Минали дні в надіях та чеканні, і Даринка, аби розвіяти тугу, вирішила сходити в гості до Тимоша з Орисею, в яких восени народилась донька Настуся. Одягла на малого найкращі вдяганки, і хоч він уже самотужки ходив та бігав по долівці, усе ж по снігу шлях до хрещеного йому не здолати — треба було везти синочка на санчатах.

Була неділя, і після утрені Даринка теж одяглася в гарне вбрання і збиралася вийти на подвір’я. За нею посунули всі, хто був у хаті. Вийшла за поріг і Тетяна. Коли Даринка була вже на подвір’ї, свекруха немовби іншими очима поглянула на невістку. Даринка в гарненькому кожушку, запнена яскравою хусткою, що так гарно обрамляла її кругленьке личко з