Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Тимчасового уряду (від 1.8.1917), член Української Центральної Ради (1917), гласний Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств (серпень 1917 — травень 1918), в. о. міністра внутрішніх справ (від січня 1919), міністр юстиції і заступник голови уряду УНР в кабінеті Б. Мартоса (із 9.4.1919), міністр закордонних справ і міністр юстиції УНР (червень 1919), голова дипломатичної місії УНР у Польщі (з жовтня 1919), заступник голови уряду УНР у кабінеті І. Мазепи (1920), голова уряду УНР (жовтень 1920–1921, 1922–1926), заступник голови Директорії (фактично голова) і Головний отаман Військ УНР (від 1926), Президент УНР в екзилі.

Народився у старовинній козацькій родині. Закінчив колегію імені П. Ґалаґана (1896) та Київський університет (1903). Працював адвокатом та суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Учасник антигетьманського повстання. Один із ініціаторів створення Української національної ради в екзилі (1948). Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у м. Мюнхені (Німеччина), згодом прах перепоховали на кладовищі у Бавнд-Бруку неподалік м. Нью-Йорка (США).

СУРЖКО Матвій (25.1.1901, с. Буда-Орловецька Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. — після 1936). Військовий діяч; козак полку гайдамаків Холодного Яру, поручник 2-го кінного ім. гетьмана І. Мазепи полку 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР.

Народився в козацькій родині в с. Буда-Орловецька на Черкащині. Родич братів Чучупаків. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста і Хреста Симона Петлюри. На еміграції в США. Під фотографією Матвія Суржка, яку 1962 року вмістила редакція «Бюлетеня Союзу Бувших Українських вояків у Канаді», написано: «З неї (фотографії) б’є молодість, життєрадісність, відвага і готовність з усмішкою на обличчі виконати наказ свого зверхника. Такими були наші соколи-кіннотники, що, несучи страх і смерть ворогам України, 45 років тому літали її безмежними степами».

ТРУТЕНКО Валентин Максимович (12.3. 1881, м. Звенигородка Київської губ., нині Черкаської обл. — 30.1.1953, м. Сантьяго, Чилі). Військовий діяч; командир 175-го Батуринського піхотного полку, начальник Могилів-Подільської юнацької школи, помічник командира, командир 3-ї Запорозької дивізії Армії УНР (грудень 1919, під час Першого зимового походу), начальник Спільної юнацької школи (1922), отаман Українського вільного козацтва на еміграції, військовий аташе гетьманського екзильного уряду; військові звання — підполковник російської армії, генерал-хорунжий Армії УНР (1920).

Закінчив Володимирський кадетський корпус у Києві, Київське піхотне юнкерське училище (1901), Миколаївську академію Генерального штабу. Учасник українізації частин 12-ї російської армії, організатор Українського військового з’їзду Західного фронту. У листопаді 1917 р. привів в Україну українізований Батуринський полк, з яким брав участь у боях проти частин більшовицької Росії. За гетьманату командував різними частинами на Катеринославщині та Черкащині. Підтримав антигетьманське повстання. На переконання поручника Армії УНР Івана Толочного, полковник Трутенко — головний винуватець загибелі решток 3-ї Запорозької дивізії у бою під Животовом 25 грудня 1919 року. Після поразки Визвольної боротьби інтернований у польських таборах. 1924 року виїхав до Німеччини, де пристав до табору Павла Скоропадського. Після Другої світової війни перебував у таборі Ді-Пі в Міттенвальді. 1948 року емігрував до Чилі, де й помер.

УМАНЕЦЬ Лев Тарасович (18.2.1901, с. Гречківка Черкаського пов. Київської губ. — після 25.10.1927). Козак Армії УНР, юнак Спільної юнацької школи, інженер-гідротехнік.

Закінчив два класи залізничної школи (1915), витримав екзамен за чотири класи реальної школи, вчився в Бендерівській (потім Жмеринській) реальній (середньо-технічній) школі до травня 1920 р. Останнього класу не закінчив, бо «поступив до війська У.Н.Р.». Закінчив Спільну юнацьку школу (1920). Після поразки Визвольних змагань інтернований у таборі м. Каліша. Спогад «Катюзі по заслузі» написав 1922 року. Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах.

УСЕНКО Данило (15.12.1886, м. Городище Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. — після 14.12.1929). Військовий, інженер-агроном; помічник комісара цивільного прифронтового комісаріату при 2-й Волинській дивізії (1920), професорський стипендіат Української господарської академії (14.12.1929, Подєбради).

Закінчив Мошногірську нижчу с.-г. школу (1905), витримав іспит на «вольноопределяющегося» при Черкаській гімназії (1905). Двічі прослухав курси ґуральництва при Юріївському університеті. Закінчив Житомирську школу прапорщиків (1915). Командував ротою російської армії. Закінчив гімназію для дорослих при Кам’янець-Подільському університеті (1919). Навчався на с.-г. факультеті цього ж університету. Скінчив курси адміністрації в Ченстохові (1921). Написав «Спогади…» 3 лютого 1923 року.

ХАРЧЕНКО Іван Борисович (1898, с. Вербівка Чигиринського пов. Київської губ., тепер Кам’янський р-н Черкаської обл. — 1982). Вчитель, козак 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького Армії УНР.

Народився в родині коваля. 1916 року призваний до російської армії. Після Лютневої революції 1917 року перейшов до українського війська. Неодноразово залучався до охорони штабу УНР, а також Головного отамана Симона Петлюри. Під Уманню потрапив у полон до Нестора Махна. Завдяки землякові, який воював у Махна, врятувався з-під розстрілу. Повернувся до свого полку. В районі Кам’янця-Подільського потрапив у полон до червоних і прийняв пропозицію перейти до них на службу в культурно-просвітній відділ якоїсь частини. Невдовзі за станом здоров’я відправлений у безстрокову відпустку. Повернувся у рідне село, став учителем молодших класів. Працював у школі с. Михайлівка Кам’янського району. 1937 року заарештований органами НКВД за обвинуваченням у поширенні національної ідеї. Відбував покарання у північних таборах. 1943 року достроково звільнений і направлений до запасних частин Красної армії. Закінчив війну 1945 року. До виходу на пенсію викладав у сільській школі. Реабілітований 1982 року.

ХАРЧЕНКО Артем Борисович (1894, с. Вербівка Чигиринського пов. Київської губ., тепер Кам’янський р-н Черкаської обл. — 20.11.1937). Козак загону Чорного Ворона.

Народився в родині коваля. Мав гарний голос, співав у шкільному церковному хорі. 1919 року брав участь у антибільшовицькому повстанні на Чигиринщині. В одному з боїв із загоном ЧК поранений. Існує версія, що після лікування (ймовірно, 1920 року) отаман Холодного Яру направив його для підпільної роботи до кам’янської міліції. Захопивши ручний кулемет, перейшов до повстанського загону Чорного Ворона. Після поразки Визвольних змагань, заховавши своє минуле і змінивши в документах дату народження на 1901 рік, виїхав на Рівненщину, потім до Вінниці. Закінчив консерваторію. Працював солістом Великого академічного оперного театру в Москві. Заарештований органами НКВД 9 жовтня 1937 року. Ще раніше були ув’язнені «за контрреволюційну діяльність» двоюрідні брати Прокіп і Гаврило, а також рідний брат Іван Борисович Харченко, колишній вояк Армії