Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

і спасенний момент помсти, а тепер докладати всіх сил, щоби

тільки не знепритомніти під час цього фізіологічного удару. Не

заснути б. Тільки не тут. Вона підібгала коліна до себе, стала

схлипувати. Не від жалю чи страху, а тому що так поводився її

організм у моменти знесилення. У двері постукали. Але звук

видавався непевним. Обережним. Іще кілька хвилин, і її… ні, не

відпустить. Геть не те. Її спроможність діяти. Іще кілька хвилин.

Саме через це така модифікація залоз не вкоренилася

у військовій культурі. Загін солдатів без крихти сумніву чи

вагання, усі по вінця налиті адреналіном, так що можуть

бездумно собі порвати м’язи і не звернути на це уваги. Але ті ж

самі бійці вже за п’ять хвилин лежатимуть на підлозі, згорнувшись калачиком, і скиглитимуть. Технологія, що зазнала

краху. Хоча й цілком доступна. Багато грошей, багато зв’язків, і багато вчених, зцілених від совісті. Дуже просто. Найпростіша

частина її плану, взагалі-то.

Схлипування посилилися і змінились. Вона почала блювати. Із

досвіду вже знала, що це ненадовго. Між спазмами Мельба

дивилася, як здіймаються груди культуриста, що намагався

дихати крізь понівечене горло, але він вважай уже труп.

У повітрі сильнішав запах крові та блювотиння. Мельба

затамувала подих і втерлася. Боліли пазухи носа, і вона не знала, чи то від спазмів чи псевдозалоз у ніжних тканинах. Яка загалом

різниця?

Стук у двері ставав відчайдушним. За ними вона розчула голос

товстуна. Часу більше не лишилось. Дівчина забрала

пластиковий пакет і поклала його в кишеню. Мельба Альзбета

Кох вилізла у вік но й випала на вулицю. Від неї тхнуло. На руках

була кров. Кожний крок їй давався із дрожем. Очі боліли від

тьмяного сонця, тому, ховаючись від нього, вона прикривала їх

рукою. У цій частині Балтімора її могла бачити й водночас

нічого не помітити тисяча людей. Її також захищав покров

анонімності, облаштований і нав’язаний наркодилерами, сутенерами й работорговцями.

З нею все буде гаразд. У неї все вийшло. Роздобуто останній

інструмент. Лишилося тільки дістатися готелю, випити для

балансу чогось електролітичного та відіспатися. А потім, за

кілька днів, явитися на службу на борт «Серізьє» і розпочати

довгу подорож на край Сонячної системи. Хоча пройтися

з випростаною спиною якийсь десяток кварталів і при цьому

уникати поглядів інших людей здавалося ще довшим. Але вона

впорається. Вона зробить усе, що потрібно.

Колись вона була Кларіссою Мельпоменою Мао. Її родина

розпоряджалася життям міст, колоній і планет. А тепер батька

ув’язнено в анонімній тюрмі. Йому заборонено спілкуватися

з будь-ким, окрім адвоката. Свої дні він доживатиме в неславі. Її

матір мешкала в приватному квартирному будинку на Місяці, де

поволі заганяла себе в могилу медикаментами. Брати й сестри (з

тих, що лишилися живі) розбіглися по всіх усюдах у пошуках

притулку, де могли би заховатися від ненависті цілого світу.

Колись її прізвище було записане зоряним світлом та кров’ю.

Тепер же вони всі немовби злочинці. Їх знищено.

Проте вона ще може все виправити. Це не просто і це не

одразу. Інколи поночі їй здавалося, що жертва занадто велика, практично нестерпна, але вона готова її принести. Вона всім їм

покаже ту несправедливість, яку Джеймс Голден вчинив з її

родиною. Вона його викриє і принизить.

А потім — знищить.

Розділ четвертий. Анна

Аннушка Воловодова, пастор Анна для своєї пастви на Європі

(або превелебна докторка Воловодова для неприємних їй

людей) сиділа у себе в кабінеті, в шкіряному кріслі з високою

спинкою, коли прийшов чоловік, що бив свою дружину.

— Ніколасе, — промовила вона, намагаючись говорити

якомога приязніше. — Дякую, що знайшов час.

— Нік, — відповів він, умостившись на одному з металевих

стільців перед її столом. Ці стільці були нижчими від її власного, від чого її кабінет мав непевну атмосферу судового залу, де вона

обіймала місце судді. Саме тому вона ніколи не зустрічалася зі

своєю паствою за робочим столом. Для цього