Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання

фрагментів без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне за собою відповідальність

згідно з чинним законодавством.

Осінь 1929

   Село вже не пахло, як колись. Той запах, що колись стиха клався на плечі, як мамина хустка після прання, зник без сліду. Не було більше духу стиглої пшениці, що наливався в серпневій тиші золотим потом землі. Не чулося пряного духу сухого сіна, яким пахли старі клуні, чи теплого молока, що парувало в діжці на сході сонця. Тепер повітря було гірким і їдким — у ньому клубочився дим спаленого минулого. Палали старі документи, фотографії, що вицвіли, але ще тримали пам’ять. Горіли ікони, які вже кілька років були сховані у скринях чи за образами в кутку — у темних оселях, де ще пам’ятали, як молитися шепотом, аби не почули чужі вуха.

   Люди спалювали своє життя — добровільно, тремтячими руками, мов сподіваючись, що разом з вогнем зникне і страх. Що згорить прокляте, обпалююче тавро — «куркуль». Це слово висіло над селом, мов чорна блискавиця, готова вдарити будь-якої миті. І хто потрапить під її удар — одному Богові було відомо.

   Андрій ішов додому, ступаючи неквапливо, майже урочисто. Тіні від тополь падали на дорогу, мов спогади про інше життя — до того, як він переступив межу. Після вечірньої школи Родіон Георгійович, побачивши в ньому "людину нової епохи", відправив хлопця на навчання до партійної школи. І тепер Андрій Чугуєв носив звання заступника голови сільської ради. Зовнішність змінилася: завжди випрасуваний темний костюм, блискучі до дзеркальності чоботи, обличчя спокійне, мов закам’яніле — без сумнівів, без жалю. Він став іншим. Холод давно більше не проникав під шкіру, а погляди людей — тим паче.

   Йому було байдуже, що сусіди опускають очі, коли він проходить повз. Байдуже, що ніхто вже не називає його по-людськи, по-сусідськи. Він був частиною влади. А у влади — ні друзів, ні кумів, ні братів. Тільки підлеглі.

   Родина Чугуєвих дивом уникла переслідувань. Хоч і мали землю, і тримали худобу, але їхні імена не з’явилися у зловісних списках. Тепер вони були «свої» — при новій владі, під її захистом. У них не забрали корову, не виносили мішки з зерном під дулами гвинтівок. Богдана чула, як Андрій щоразу говорив про «рівність», про новий лад, але вона бачила, що на їхньому столі стоїть більше, ніж у сусідів. І хоч їй не хотілося вірити, але істина боляче пекла очі.

   Вона мовчала. Мовчала, коли він приносив додому цукор, біле борошно, іноді — м’ясо. У них була найкраща в селі гасова лампа — така яскрава, що навіть темрява, здавалося, не наважувалася заходити до хати. Богдана нишком насипала трохи борошна в торбинку, клала дрібку цукру, а як щастило й свекруха була зайнята, то й шмат м’яса зрізала. Несла це все батькам, тим, хто ще не вмів кланятись новій системі. Батьки дякували їй, обережно, пошепки, а потім додавали — «тобі пощастило, доню, за ким ти заміжня».

   Їм було байдуже, що люди плюються їй у спину. Що коли вона проходить селом і вітається, то голос її, мов вітер у яру — самотній і без відповіді. Навіть Оленка, найкраща подруга, вже дивилась з осторогою. Чи то заздрість, чи то злість — сама Богдана не знала. Та не питала нічого в Андрія, бо вже знала, що він відповість. У його словах не було більше душі.

   Він зайшов до хати. У руках — запах вулиці, диму, чужого страху. Жінка саме ставила на стіл вечерю.

— Завтра знову будем засідати щодо списків, — кинув, знімаючи плащ.

— Чиїх? — її очі враз піднялись, мовби душа в них сіпнулась.

— Куркулів. Висилатимемо через тиждень.

   Вона міцніше стиснула ложку. Кісточки на пальцях побіліли. У кутку діти грались — сміялись, ліпили щось із глини. Їм ще не сказали, що їхні друзі зникнуть. Що їх заберуть уночі, у тиші, що плаче.

— Нас не чіпатимуть, — сказав він тихіше, ніби заспокоюючи.

— Нас?.. — Богдана повільно видихнула, мов щось з грудей вирвати хотіла. — А ти ж знаєш кого! Ти з ними виріс з ними під одним небом!

— Це наказ згори.

   Його голос був сухий, мов папір з печаткою. Ні тривоги, ні жалю. Як ніби це не про долі. Як ніби це не люди — а цифри у відомості.

— І що далі? — запитала. Голос її вже не тремтів. Він був гострий, як лезо. — Після цих списків будуть інші, потім ще... А потім і ми.

   Він не відповів. Йому не треба було відповідати. Вона вже давно знала, що її серце — не для нього.

   Інше діло — Зіночка. Секретарка райкому, що вміла носити червоні губи так, ніби це партійний значок. Вони познайомились випадково. Весна, райцентр, черговий з’їзд. Андрій розгублено стояв у коридорі, де з кожних дверей визирала інша влада — зірки на погонах, портрети на стінах. Йому треба було передати документи голові райкому. Але де той кабінет, куди іти?

   І тут — тонкий, але впевнений голос за спиною. Як ніж у шкіру.

— Товаришу, вам підказати щось? — дзвінкий, мов келих у тиші, голос пролунав збоку. Білява дівчина з туго зібраним у вузол волоссям, великими блакитними очима, в яскраво-червоній помаді, що кидалась в очі так само, як її усмішка, стояла просто перед ним. Біла блуза натягнута на пишні груди, вузька спідниця до колін облягала стегна, а туфлі на підборах ритмічно цокотіли по підлозі, видаючи її впевненість.

   Андрій оторопіло дивився на неї, ніби побачив іншу пору року серед суворої зими. Не одразу збагнув, що звертаються до нього. Таких жінок він досі бачив хіба в ілюстраціях до журналів чи на кіноафішах.

— Товаришу! Ви когось шукаєте? — повторила дівчина, вже з ноткою наполегливості.