Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

— Так... Вибачте. Мені потрібно передати документи товаришу Косенкову.

— Я його секретар. Пройдімо зі мною, я зареєструю ваші документи й передам особисто.

   У просторому кабінеті, де масивний письмовий стіл стояв точно навпроти великого вікна, пахло папером, чорнилом і парфумами — тонкий аромат, якого ніколи не було в Богданиній хаті. Дівчина записувала в журнал, обережно виводячи літери тонким пером. Андрій машинально поставив підпис, не зводячи з неї погляду.

— Ви, певно, й на нараду залишаєтесь? — запитала вона, вже з теплішою усмішкою.

— Так. Підкажете, куди йти?

— Ну, сподіваюся, не востаннє ви у нас, — кокетливо кинула вона, вказавши на двері.

   Нарада була довгою, перевантаженою тезами, директивами, графіками. Говорили про плани, перетворення, про боротьбу з залишками «буржуазного світогляду». Після обіду Андрій відчував, як голова гуде, а шлунок починає гудіти ще голосніше. І саме в той момент, коли він виходив із залу, чиясь рука лагідно торкнулася його ліктя.

— Втомилися, певно? — знову той самий, теплий голос, і знайома усмішка. Зіна.

— Є трохи, — зніяковіло відповів Андрій. — Інформації багато. Є про що подумати.

— А ще ж і зголодніли, мабуть? Тут недалеко є одне затишне кафе. Кухня — мов у бабусі вдома. Якщо не проти, можемо разом перекусити.

   Його шлунок уже відповів замість нього — і вони рушили разом. Йшли вулицею, бруківка ритмічно цокотіла під каблуками Зіни. Говорили про плани партії, про колективізацію, про світле майбутнє. Андрій слухав, але більше дивився. На її рухи, на легку посмішку, на руки без мозолів.

   Кафе й справді виявилось затишним — десять столиків із білосніжними скатертинами, невеликі вазочки з фіалками, легкий запах свіжоспеченого хліба. Вони сіли в куточку. Їли мовчки, але мовчання не було ніяковим — у ньому було щось інтимне, майже довірливе. Наситившись, Андрій обережно поклав руки на стіл.

— Дякую вам, Зінаїдо Костянтинівно, за компанію. Чудово посиділи. Та, мабуть, мені вже час — треба ще до села добиратись.

— Зіна. Просто Зіна, — відповіла вона тихо, але з лукавою посмішкою, поклавши руку поверх його. — Але лише для вас.

   Він не забрав руки. Подивився — тонкі пальчики, нігті, пофарбовані в той самий червоний, що й губи. М’яка шкіра, без тріщин, мозолів чи слідів праці. Такої руки Богдана ніколи не мала.

— Ви дуже цікавий співрозмовник, Андрію. Може, ще по чашечці чаю? Маю один особливий — з Угорщини привезли. І живу зовсім поруч.

— Я не проти, — відповів він, сам здивований, як легко ці слова зірвались з вуст.

   Їхні силуети розчинилися в сутінках міської вулиці. Вона взяла його під руку так природно, ніби робила це вже не вперше. У її квартирі було тепло, пахло лавандою й яблучною випічкою. Усе в цій оселі здавалося іншим — не тим, до чого він звик. Чистота, гармонія, жінка з відблиском в очах. На стіні — її портрет. Юна, без помади, з косами на плечах. Усмішка майже невинна.

   Андрій сидів на дивані, чекаючи на чай. Та знав: у його душі вже заварювалося щось інше. Гаряче, солодке й небезпечне.

   У тиші кімнати раптом дзенькнуло — чи то скло об дерево, чи ключі зачепили обручку дверної ручки. Андрій підвів голову. На порозі стояла Зіна — господиня квартири. Її постать у світлі настільної лампи виглядала виразною, майже сценічною. Вона тримала піднос, на якому стояла пляшка з бурштиновою рідиною, дві рюмки та кілька скибочок лимона, акуратно викладених віялом.

— Я тут подумала, — озвалась вона з усмішкою, переступаючи поріг і прямуючи до столу, — день у тебе був непростий. Чай — то, звісно, добре. Але коньяк втому знімає значно краще. Запрошую.

   Вона легенько махнула рукою в бік стільця, і жест її був плавний, впевнений. Андрій сів, трохи знітившись. Відмовити було б негоже — та й вона не просто господиня, а секретарка райкому. Проте щось у ньому противилось — не хотілося йому пити.

— Та ви не соромтесь. Я вас завіряю: коньяк — справжній, з Вірменії.

— Мені ж у дорогу ще... Якось не дуже хочеться.

— Андрію, ви весь як струна. Дозвольте. — Вона раптом опинилася позаду, поклала теплі руки на плечі. — Залишайтесь на ніч. Нікуди не поспішайте. Тут вам буде затишно.

   Андрій вагався, але піджак уже злітав з плечей, ніби сам собою. Її пальці впевнено й делікатно м’яли напружені м’язи. У дотику Зіни було щось заспокійливе, жіноче, майже материнське — і водночас щось відверто звабливе. Вона опустила долоні до шиї, потім ковзнула ними вгору, до волосся, і м’яко заглибилась пальцями в темну кучеряву чуприну.

— Ну як? Полегшало? — її голос був тихим, майже муркотливим.

— Так… Набагато, — признався він, майже шепотом.

— Тоді за знайомство! — вона підняла келих, і очі її блиснули живим вогником.

   Ковток за ковтком, тост за тостом, Андрій відчував, як щось у ньому тане. У голові шуміло м’яко, думки стали неконтрольовано повільними. Він ловив себе на тому, що його погляд тоне в розрізі її спідниці, що відкривав тонке стегно, аж до шовкової мережки підв’язки. Груди під блузкою з кожним її сміхом здригались так, що аж дихання перехоплювало.

   Зіна ж була у своїй стихії. Її очі світились хитрою грайливістю, а в кожному русі — від того, як вона доливала напій, до того, як виправляла пасмо волосся на плечі — вчитувалась впевненість хижачки, що знає, коли саме її здобич капітулює.

   Коли пляшка спорожніла майже до дна, Андрій уже цілував її. Жадібно, палко, зголодніло, ніби тілу потрібне було щось, чого йому не вистачало вже роками. Зіна відповіла так само без стриманості. Вона не грала роль — вона жила моментом, пірнала у нього, у цей поцілунок, як у вир.

    Ґудзики  розлітались мов пелюстки. Її руки допомагали йому позбутись сорочки, водночас розстібаючи блузку, з-під якої визирали пелюстки білизни. Вона не крилась, не вагалась. В її очах не було сорому — лише бажання.