Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

    Кімнату огорнула ніч. М’яка, бархатна, тиха. З вікна ледь проникало світло вуличного ліхтаря, і його тінь грала на їхніх тілах. Його губи торкалися її шиї, ковзали ключицями, спускались нижче, залишаючи вологі сліди і тремтіння. Її тіло відповідає легким вигином, подих прискорюється, пальці впиваються в його плечі. Вона знала, як довести чоловіка до божевілля — і робила це з витонченістю.

   Це була ніч не кохання, а злиття. Пристрасть без минулого. Рухи — гарячі, жадібні, але ніжні. Кожен дотик говорив про бажання, нестримне й цілковите. Це був єдиний момент, у якому вони справді існували — в якому нічого більше не мало значення: ні статус, ні обов’язки, ні колишні почуття. Лише двоє — він і вона, голі душі у м’якій напівтемряві.

   На ранок його розбудив аромат кави — міцної, терпкої — і дотик: Зіна легенько провела пальцями по його щоці. Сиділа на краєчку ліжка, в тонкому халатику, крізь який просвічувались знайомі вигини її тіла. Андрій мимоволі усміхнувся — згадка про ніч обійняла його розслабленим теплом.

— Мені на роботу, — м’яко сказала вона, схилившись до нього.

— Так, і мені час… Голова чекатиме доповідь. Та й виправдання треба вигадати, чому вчора не повернувся.

— Дружина? — тихо, але чітко запитала вона.

   Андрій мовчки подивився на неї. Вперше за весь час Зіна згадала про те, що залишалось поза стінами цієї квартири.

— Є. Але їй я нічого не винен. А от Георгійовичу доведеться щось пояснити…

— Скажи, що Косенков затримав. Захотів поспілкуватись з молоддю. Закликав у кабінет, говорили про перспективи села. Голова й слова не скаже.

— А якщо… — почав він, але її поцілунок зупинив слова.

— Не буде ніяких «якщо». Все буде, як треба. Повір мені, я знаю, як у цій системі дихати. І виживати.

— Дякую… І за все…

— Мені теж було добре, — вона усміхнулась, торкнулась його губ. — Приходь ще. Ти знаєш, де мене шукати.

   Андрій вийшов на вулицю з дивним відчуттям. Ніби не просто залишив кімнату, а частину себе. Їхні дороги розійшлись — він поїхав у село, вона — у райком.

   Всю дорогу думав про неї. Закохався? Ні. То не було кохання. Це була пристрасть. Бажання, якого не мав уже давно. З Богданою вони стали чужими. Сусіди під одним дахом. Від тієї ночі, коли вона завагітніла, їхні тіла більше не торкались одне одного. І він не наполягав.

   Потім була Варвара, самотня секретарка Родіона, готова на все за ніч тепла. Потім — Мирослава. І хоч заміжня, але Андрію не відмовляла. Та це все було інше. Прісне. Технічне. Без іскри. Без того вогню, що був у Зіни. У неї ж горіло тіло й душа. І то був вогонь, у якому хотілося згоріти ще раз.

    Богдану він кохав так само, як у юності. Те ж тепло піднімалось із грудей, коли дивився на неї — мовби ніколи не згасало, просто притлумилося від часу й розчарувань. Її очі все ще викликали у ньому ту трепетну ніжність, яку не могла стерти жодна зрада, жодна тиша між ними, ні холод у ліжку, ні мовчазні образи. Але з роками Андрій навчився не просити. Бо розумів: її любов до нього так і не прокинулась. Він не міг від неї отримати ні пристрасті, ні бажання, ні навіть ласкавого слова. Мав, що хотів: вона не дісталась нікому, та й йому — не належала ні душею ані тілом.

    Він змирився. Занурився в роботу, як у крижану воду — аби не думати, не мріяти. А чоловічу потребу задовольняв там, де не питали про любов. У тих, хто був не проти поділитися тілом, ковдрою, ніччю — без зобов’язань.

    Але Зіна… Вона була інша.

    Упевнена, розкута, із хижим блиском у погляді — вона нагадувала йому той перший ковток холодної води у спеку, що не просто втамовує спрагу, а збуджує бажання ще й ще. З нею він відкрив іншу сторону близькості — не домашню, а жагучу, тваринну, щиру у своїй пристрасті. Та ніч переслідувала його думками. У роботі, в полі, на зборах — він ловив себе на тому, що згадує її запах, її тіло, її голос, що шепоче йому щось у темряві, граючись із ґудзиками його сорочки.

  І добре, що райкомівський голова Родіон Георгійович був уже в поважному віці, не любив їздити, волів сидіти в кабінеті. Зате Андрій — молодий, енергійний, виконавчий — ставав його «правою рукою», відрядженим до райцентру частіше за інших. І кожна така поїздка завершувалась ніччю в знайомій квартирі, за знайомими шторами, з тією ж невгамовною Зіночкою, яка встигла стати не лише коханкою, а й справжнім союзником.

    Зіна мала доступ до важливого. Вона чула й знала більше, ніж говорила. Її поради були точні, її інформація — цінна, а її вплив на голову — непомітний, але потужний. Вона навчила Андрія говорити правильно, мовчати вчасно й посміхатись там, де хочеться гримнути кулаком. І коли Косенков почав хвалити його «розсудливість», коли на засіданнях стали слухати, а не перебивати, Андрій розумів, кому завдячує.

   А вдячність свою віддавав ночами — пристрасно, мов востаннє, як люблять ті, хто знає ціну задоволенню.

   Та саме тоді, коли він звикав до відносної рівноваги, обіцяне ним «наведення ладу» в селі обернулось катастрофою. Не минуло й тижня — і село здригнулось.

    Ще до світанку вкотилась важка вантажівка. Морозне повітря прорізали команди, лайка, гуркіт металу. Озброєні військові, мов рої ос, розсипались вулицями. Заходили в хати, як до себе додому, не питаючи дозволу, не зважаючи на сльози чи молитви. Це не була операція — це була кара.

    Жінки падали на коліна, простягали до них руки, кричали відчаєм. Діти, перелякані, вчеплювались у спідниці матерів, ховались у печах, під лавами, за вишитими веретами. Старі сиділи на порогах, мовчазні, ніби вже й не люди, а тіні — обдерті, порожні, приречені.

    Тих, хто чинив спротив — били. Волочили по землі, виштовхували з дому, ламали долі, не зважаючи на вік чи статус. Тих, хто пробував щось кричати проти влади — виводили без слів. І більше їх не бачили. Що з ними було далі — вгадати було неважко: Сибір. Розстріл. Табори.